другий на живіт. Юстин мало не скрикнув, спробував піднятись, але три інші літуни вилися біля його обличчя, оголюючи в усмішці маленькі гострі зуби; ніжно-рожевий ельфуш вже перекушував нитки, на яких трималися Юстинові ґудзики, а хтось іще перегризав зав’язки штанів.
– Тілі-тілі… – заклинанням слалося над травою. – Тілі-тілі-тілі… Тіссто, тіссто…
Манок давно вже мовчав. Ельфуші кружляли над Анітою, вивільняючи її з одягу, а вона не опиралася, заворожено всміхалась. Її сукня, розібрана по частинах, вже лежала поруч світлою калюжкою, відразу п’ять співучих ельфушів підхопили поділ її сорочки і з натугою потягли вгору, а під сорочкою не було взагалі нічого, крім самої Аніти.
– Тілі-тілі-тілі… Тіссто, тіссто…
Від ельфушиного співу каламутилося в голові і бігли мурашки по голій спині, голій до самих п’ят.
Ліхтарик із кольоровими скельцями перекинувся набік і погас.
– Ти знав? Про ельфушів?
– Не знав…
Аніта сміялася:
– Зна-ав… Усе знав…
Юстин обімлів:
– А ти… знала?
– Усі знають, – сміялась Аніта, – що ельфуші клюють на дітей і на закоханих… Я ж бо відразу все зрозуміла, коли ти мені манок показав.
Юстин почувався дуже червоним, дуже щасливим і дуже дурним. Вони лежали в сіні, під навісом, і Аніті пора було йти, але вона не могла, бо небо затягло хмарами і збирався дощик.
– Твоя правда, – сказав Юстин, заплющуючи очі. – Тебе не обдуриш… Звичайно, я знав.
…Він відчував, як виступають на очах сльози. Не від горя; Анітині губи були осередком усієї на світі ніжності, у Юстина ніби гаряче сонце вибухнуло всередині, він плив, як у топленому молоці, і нічого, крім Анітиних зволожених очей, не бачив.
– Тілі-тілі… – ледь чутно співали у вухах зниклі голоси.
По навісу стукали краплі, Юстин плавився в своєму щасті, перебував у своєму щасті, в їхньому спільному, взаємному, помаранчевому і синьому, яскравому сонячному щасті. Потім вони довго лежали, заколисуючи одне одного, не було холодно, ні про що не треба було турбуватись, і закопчене Анітине скельце з відшліфованими краями лежало у Юстина на голому плечі.
Потім він заснув.
Тільки через місяць після візиту вербувальників дід відчув у собі досить сил, щоб вийти «в світ». Юстин відмовляв його, але дід був непохитний: вистругав собі палицю, обмотав ноги ганчірками і пішов – до найближчого хутора, за новинами.
Повернувся наступного дня – накульгуючи, але задоволений.
Новин і справді виявилося вище даху. Червонобрового скинули; кажуть, сам він згинув десь у горах, зірвався з кручі, утікаючи від погоні. Вухатий Звор увійшов до княжої столиці, одним указом позбавив влади всіх княжих радників, намісників і начальників, а іншим указом призначив своїх – і вони роз’їхалися
