Розмальовані дерев’яні ложки захопили її куди більше; щоправда, за весь час, поки Аніта вивчала хату, двір і сарай, між нею і Юстином не було сказано і двох слів – Аніта щоразу зупиняла Юстина, коли той намагався щось пояснити:
– Потім…
Потім вони вийшли на подвір’я, Аніта виявила бажання сісти на землю, і Юстин підстелив їй рогожку. Аніта дочекалася, поки поруч сяде Юстин, і витягла свій ножик.
Юстин дивився, як вона вирізає коло. Краєм свідомості пройшла думка, що до дідового повернення треба буде затерти слід ножа на землі.
– Дякую, – сказала Аніта. – Шкода, що грубку розтопити не можна. Мені хотілося б подивитись, як туди дрова кидають.
– А у тебе вдома, – обережно запитав Юстин, – грубку топлять чим?
Аніта перестала всміхатися. Подумала, поторкала кінчик носа:
– У мене вдома грубки взагалі немає. Про мій дім давай не говорити, добре?
– Це трошки нечесно, – сказав Юстин. – Я ж тобі все показав… Усе, що у мене є.
– Авжеж, – Аніта нервово зім’яла поділ. – Звичайно, це не дуже чесно… але тільки що поробиш? Є таке слово – «не можна». Чув коли-небудь?
– Але ж ми в колі, – нагадав Юстин.
Дівчина насторожилася:
– А що ти знаєш про коло?
– А що мені треба знати?
Аніта відвернулася:
– Нічого не треба знати. Не твоє це діло. Просто мені захотілося сьогодні прийти… Сюди. Я і прийшла. Скоро піду.
Повз них пройшла руда курка. Мимохідь склюнула якогось жучка. На курячій спині потворною чорною плямою лежала заговорена дідом смола.
– У тебе батько суворий? – припустив Юстин.
– Так, – неохоче відповіла Аніта.
– А мама є?
– Нема… Слухай, мені справді скоро пора.
– А я не буду тебе розпитувати. Сиди спокійно.
Аніта раптом усміхнулася:
– Та ні, питай, я не боюсь. Якщо не зможу відповісти, так і скажу.
Юстин зрозумів, що хвилюється.
– Твій дім далеко? – почав він обережно.
Аніта кивнула: – Так. Мабуть. А можливо, не дуже.
Юстин помовчав, вибираючи питання.
– Твій дім… там завжди світить сонце?
Аніта подивилася здивовано:
– Ні. Там узагалі немає…
І вона затиснула собі рот рукою.
– А як же ти тоді дивишся крізь скельце? – запитав Юстин, відчуваючи неприємний важкий холод у грудях.
– А я там не на сонце дивлюся, – сказала Аніта глухо.
– Це під землею? – запитав Юстин.
– Можливо, – зітхнула Аніта.
– Твій батько…
Аніта різко підвела голову, глянула на сонце, заплющила очі:
– Мені пора, Юстине. Минулого разу, коли я запізнилася, мені таке було… Краще зараз піти, а то он хмара повзе, дивись!
І
