Я людина, така ж, як і ти. Можеш мою руку помацати – тепла… Це що в тебе, оберіг? Я його хоч на себе надіти можу, і мені нічого не зробиться. Тому що я людина.
– А куди ти поділася? – похмуро запитав Юстин.
Аніта зітхнула:
– Ну, є у мене один… спосіб… Я на сонце дивлюся.
Юстин мимоволі підвів очі до ясного неба. Зажмурився:
– Я теж іноді дивлюся… Крізь скельце. Ну і що?
Аніта кивнула, ніби зрадівши:
– От-от… Крізь скельце. І я…
Вона торкнулася ланцюжка на шиї – на ланцюжку теліпалося закіптявлене скельце, дуже темне, кругле, з відшліфованими краями.
– Я дивлюся крізь нього на сонце, і воно переносить мене додому, – пошепки пояснила Аніта. – А якщо сонця немає… Я тоді, пам’ятаєш, коли верхівці… Я на заході сонця не зникла, хотіла ближче на них подивитись. А вранці були хмари… А якщо хмари, я не можу потрапити додому. І якби я тоді, у той просвіт, сонце не спіймала – тиждень мені тут сидіти, а батько… Він, загалом, не зрозумів би.
Юстин мовчав. Дивився на кругле скельце.
– Це замовляння? – запитав нарешті.
Аніта всміхнулася:
– Скажеш таке… Це не замовляння. Це магія.
– Так? – Юстин повів лопатками, ніби від холоду.
– Нічого особливого, – з удаваною байдужістю сказала Аніта. – Подивишся – і вдома…
– А можна мені подивитися?
Аніта відсахнулася. Швидко сховала скельце за вирізом сукні:
– Ти що, хочеш опинитися у мене вдома?
У її голосі був такий жах, що Юстин спохмурнів:
– А що?
– Нічого, – сказала Аніта. – Просто… ні до чого це.
– А воно тільки до тебе додому переносить?
– Звідси – так, – кивнула Аніта. – З дому – в будь-яке… місце. Тобто, звичайно, не в будь-яке, але в багато яких місць. Треба захотіти. Якщо старе місце – то згадати. Якщо нове – уявити.
– Значить, – сказав Юстин, – значить, сьогодні ти захотіла повернутися сюди?
Аніта відвернулася:
– Так… Що тут особливого?
– А навіщо? За черешнями? Сподобалися?
Вона глянула на нього майже неприязно:
– Знаєш, якщо весь час жартувати однаково, то жарт стає чимось зовсім іншим, тобі не здається?
– Ну вибач, – сказав Юстин, відчуваючи себе дурнем.
– Мені тут сподобалося, – сказала Аніта просто.
І в повній тиші цього ранку вони замовкли. Надовго.
Аніта сиділа впівоберта до Юстина. Русяве волосся було розпущене, як у минулу зустріч, але акуратно підібране гребенями. У мочці рожевого вуха виблискувала зелена іскорка-сережка. Аніта дивилася повз Юстинів погляд – удалину.
– Знаєш, – сказав Юстин, – напевно, тобі не слід було ось так, одразу, розкривати свою таємницю аби кому. Інша людина могла б… образити тебе. Відібрала
