дерев’яну плашку. Замість того щоб зловити предмет, який летить і волає, Юстин послугував йому периною при падінні.
Було боляче. Дівчина не навмисне заїхала йому коліном у живіт і ліктем у зуби, і він був дуже радий, коли вона злізла з нього і швидко відскочила вбік.
– Королева верхівців, – пробурмотів він, насилу підводячись.
– Вибач, – сказала вона і відступила на два кроки. Туфлі її валялися саме там, де Юстин їх упустив. Тепер він підняв їх, склав підошву до підошви і сунув під пахву.
– Віддай, – сказала круглоп’ята, переминаючись з однієї босої ноги на другу.
– Зараз, – гмикнув Юстин.
Дівчина простягнула руку:
– Дай.
– Не дам. Босоніж не втечеш.
Дівчина глянула на небо – хмари тим часом згустилися, сонце не проглядало.
– А я і так не втечу, – сказала вона майже пошепки. – Давай, маж мене дьогтем… Чого вже там. Уперед.
Юстин насупився. Помовчав, дивлячись круглоп’ятій у вічі; кинув їй туфлі тим миттєвим плавним рухом, яким дід учив його метати ножі:
– На!
Вона зловила. Проковтнула слину; взулася, навмисно не дивлячись на Юстина. Випросталася, випнула підборіддя; Юстин зроду не бачив благородної дами, але подумав у цю хвилину, що саме такий, імовірно, шляхетні дами і мають вигляд…
– Прощавай, – сказала дівчина так гордовито і таким низьким голосом, що Юстин подумав: пробасила.
– Прощавай…
Вона повернулась і пішла геть. Не йшла – виступала, ніби по килимовій доріжці; на десятому кроці спіткнулась об корінь і мало не впала. Засичала від болю.
Обернулася.
Юстин стояв, не рухаючись з місця.
– У тебе попоїсти знайдеться?
– А що, черешні не ситні?
– Далися мені твої черешні… У мене ноги геть усі подряпані. І коліно болить.
Юстин зупинився:
– Слухай, звідки ти взялася? Серед ночі, вдосвіта? Сама? Звідси до найближчого хутора цілий день тюпати, якщо пішки… А до міста всі два дні… Де твій екіпаж? Де твій човен?
– Човен?
– Але ти ж сказала, що морем дісталася?
Дівчина деякий час намагалася придумати переконливу брехню. Не придумала. Скривилася:
– Давай сядемо.
І вона сіла просто на траву, вимогливо втупилася в Юстина від низу до верху, і він змушений був наслідувати її приклад. Дівчина подивилася, насупившись, Юстину у вічі, витягла звідкись із-за пояса маленький ножик і, розтинаючи траву та землю, окреслила навколо себе і Юстина широке коло.
Настала тривала пауза.
– Це навіщо? – запитав нарешті Юстин.
– Це у мене звичка така, – серйозно відповіла дівчина. – Так ось, що ж я хотіла тобі сказати… У тебе попоїсти знайдеться?
– Хліб, – повільно сказав Юстин. – Сир… Але це все в хаті, а там дід… Дідові про тебе говорити чи як?
Дівчина опустила очі:
– Ні,
