style="font-size:15px;"> – Хочеш, я попереджу тебе, коли вербувальники у ваш бік рушать? – просто запитала Аніта.
Юстин захлинувся:
– А ти… Ти можеш?
– Спробую, – Аніта насупилася. – Слухай, небо затягує: мені пора. Відвернися.
– Стривай, – швидко промовив Юстин. – Ти наступного разу… коли?
– Спробую скоріше, – діловито пообіцяла Аніта. – Ну, відвернися, ну!
І Юстин покірно відвів очі – наче Аніта зібралась купатися.
Ворони все летіли, але дівчини поруч уже не було; Юстин ретельно затер накреслене на землі коло.
– Непроста у тебе подружка, – сказав дід.
Юстин спохмурнів.
– Але вона – не нечисть, – продовжував дід серйозно. – Я її сліди вовчим порошком посипав – і хоч би що. Людина, значить.
– Ну звичайно, людина, – сказав Юстин трохи роздратовано.
– Я за тобою не шпигував, – пробурчав дід. – Це ти від мене чогось ховатися надумав. А даремно.
– Вона обіцяла попередити, коли вербувальники в наш бік повернуть, – сказав Юстин.
Здорове дідове око моргнуло:
– А звідки їй знати щось?
– Я ось що думаю, – сказав Юстин, обережно вимочуючи залишки юшки скоринкою чорного хліба. – Я думаю, батько у неї – чаклун. Хороший такий чаклун. І нетутешній.
– Ясно, що нетутешній, – пробурмотів дід. – В окрузі таких немає. Я не знаю.
– І ось іще, – продовжував Юстин, – вона сказала – «ваш князь». А не «наш князь».
– Чаклунам князі так і так не указ, – зітхнув дід.
– І ще, – Юстин зовсім розхвилювався, – вона казала, ніби чула десь, а мені повторювала. Що Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах. Що цього разу він не переможе.
Дід довго розглядав дно спорожнілої миски.
– Так, – мовив він нарешті. – Батько її – той іще чаклун… Але ти не тушуйся. Чаклунові дочки – вони і за простих заміж виходять, і за благородних, і за багатих, і за жебраків… Їм на все начхати, розумієш. Вільні вони у своєму виборі… Так що не бійся.
Перевертаючись на холодній печі, Юстин згадував дідові слова та мовчки дивувавсь: як дідові спало на думку, що він, Юстин, зможе одружитися з Анітою?
А потім не витримав – і повірив сам. І розмріявся.
Ох, як він мріяв! Яка довга, яка безсонна, яка щаслива видалася ніч!
Наступного ранку не було сонця.
Могила вийшла на славу; Юстину навіть зробилося трошки страшно. Дід ходив навколо косого каменя з вибитим на ньому Юстиновим ім’ям, бурмотів замовляння, посипав насінням трав – і вже через два дні могильний горбок мав такий вигляд, ніби споруджений був ранньої весни, кілька місяців тому.
– З весни тебе ніхто з чужих не бачив, – роздумував дід. – Повірять, куди подінуться… Їжі собі збери, мішок приготуй, щоб завжди під рукою. На берег підеш – на пісок не ступай, лише на каміння… Навколо будинку я траву-відбивайку насадив, вона будь-який
