сказав одного разу дід, коли зоряним вечором вони вляглися спати у дворі, під небом, дід на возі, а Юстин під возом. – Ти вже знаєш, хто вона?
– Ні, – сказав Юстин, із якого миттю злетів увесь сон.
Дід посопів; за цим сопінням стояли довгі дні, коли Юстин ішов на світанку і повертався в сутінках; вечори, коли дід зиркав на Юстина, бажаючи і не наважуючись про щось запитати, але Юстин не помічав цих поглядів і щасливо засинав на соломі, йому снився ранок…
– Юсе, – сказав дід, і крізь щілини у возі на Юстина впало кілька соломинок, – я ж чекаю все, чекаю. Думаю, Юс мій одружиться, дружину приведе, будуть діти… Ти ж не дезертир тепер. Можеш одружитися, з ким хочеш. Хлопець ти видний: красивий, здоровий, розумний… А я хворий вже і старий, Юсе. Скільки проживу – невідомо. Ти б запитав у неї – піде вона за тебе заміж? Якщо вона, звичайно, людина?
«Підеш за мене заміж?»
Скільки разів він ставив їй це запитання. То грізно, то м’яко, то благально, то недбало. Скільки разів він питав її – у мріях.
Скільки разів, розкривши рот, він закривав його знову. Вона питала – що? І він відгукувався – ні, нічого…
А потім зарядили дощі на цілий тиждень.
А потім…
– Юстине! Юсе! Вставай… Будь ласка…
Він протер очі. Була ніч; він здригнувся, згадавши, як вона снилася йому напередодні візиту вербувальників. Що, невже знову біда?!
Але вона не снилася. Вона стояла поруч і трясла його за плече. Уночі! В хаті!
– Що? – запитав він, перехоплюючи її руку.
– Батько все знає, – сказала Аніта в темряві. – Юстине… Тепер або ми тікаємо – або ти мене більше ніколи не побачиш.
– Ми тікаємо, – легко погодився він.
Хоч як тихо шепотілися вони – сопіння діда на лавці припинилося.
– Ми тікаємо, – повторив Юстин уже не так упевнено. – А куди?
– Я здобула інше скельце, – сказала Аніта. – Дві його половинки. Я знаю місце, куди воно веде. Це дуже далеко. Навіть батько, можливо, не знайде нас… Тільки дивитися треба не на сонце, а на місяць.
Юстин глянув у той бік темряви, де мало бути вікно. Нічого не побачив.
– Сьогодні повня, – сказала Аніта. – Удосвіта вітер розвіє хмари… Тільки я тобі спочатку мушу сказати, хто мій батько. Інакше це буде нечесно.
Юстин не слухав, думав про діда. Про те, що дід ледве життя не позбувся, рятуючи його, Юстина. Про те, що, крім Юстина, у діда немає жодної живої душі. Про те, що скоро осінь, а худобу забрали. Про те, що дід хворий – з його, Юстина, милості.
– Стривай, – сказав він пошепки. – Стривай…
– Ти боїшся?
– Ні! Але я подумав… А як же дід? Чи можемо ми його взяти з собою?
Заскрипіла лавка. Дід поворухнувся. Юстин прекрасно розумів, що він не спить. Слухає.
– Але у скельця тільки дві половинки! – сказала Аніта вже в повний голос. – Тільки
