оголюючи рідкі зуби:
– Молодці ми, Юстинку. Зберегли тебе.
Друга половина літа була сонячною. Час від часу з заходу на схід пролітали численні зграї ворон – десь ішли бої, постачали воронам здобич.
Верхівці більше не показувалися.
Дід відлежувався; заради нього Юстин топив грубку вечорами. Діда вічно морозило; молока не було, яєць не стало – Юстин ловив рибу і годував діда юшкою, з жахом думаючи, що буде восени і взимку. Голод?
Аніта приходила щодня.
– Я тобі попоїсти принесла, – сказала вона одного разу.
Юстин поперхнувся:
– Навіщо? Я ж не жебрак…
– Ну, ти ж мені ковбасу пропонував, – нітрохи не збентежившись, заперечила Аніта. – Я тобі не як жебракові, я як другу… І діда погодуй.
У неї у вузлику було копчене м’ясо, нарізане тонкими рожевими скибочками. Солонуватий сир, якого Юстин ніколи не пробував. Білий хліб, такий ніжний, що танув у роті. Жовте запашне масло…
– Звідки буде? – запитав дід.
– Від верблюда, – сказав задоволений Юстин.
Верблюда він бачив один раз у дитинстві – на ярмарку.
Вони сиділи в межах кола, накресленого на землі, й Аніта розповідала, що військо Червонобрового повністю розбите в битві при річці Білій, що армія його супротивника, Вухатого Звора, переслідує князя і скоро наздожене його і що чекають великі зміни й потрясіння…
– Де вже більші, – похмуро відповів Юстин.
Дід потроху одужував – але все-таки дуже повільно.
– Напевно, ти маєш рацію, – подумавши, сказала Аніта. – Усім, хто живе в глушині, все одно, хто там сидить на троні – Червонобровий чи Вухатий Звор.
– Не все одно, – заперечив Юстин. – Якщо Червонобровий залишиться – він через кілька років захоче бійки у відповідь, знову збиратиме по дворах тих, хто хоч скільки-небудь підріс. Он діда забрали в рекрути, коли йому було п’ятнадцять.
– А скільки йому тепер? – запитала Аніта, помовчавши.
– Та вже за сорок.
– Так? – чомусь здивувалася Аніта. – Я думала…
І замовкла.
– Слухай, – сказав Юстин. – А про все це… Про ці битви, про річку Білу, я навіть не знаю, де вона… Про все це ти від батька чула?
– Ну, взагалі-то так, – неохоче зізналась Аніта.
– У нього є чарівне дзеркало?
Аніта скривилася:
– Немає в нього ніякого дзеркала. Йому не треба.
– Ого, – шанобливо простягнув Юстин.
– Ти ось що, – думаючи про своє, вела далі Аніта, – ти своєму дідові – внук?
– Ну, взагалі-то, – тепер скривився Юстин. – Узагалі-то я йому годованець.
– А батьки твої…
– Нема, – сказав Юстин. – І не було.
– Гаразд, – Аніта не захотіла далі розпитувати.
