Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Візит до Імператора - Марина и Сергей Дяченко страница

Візит до Імператора - Марина и Сергей Дяченко Світи Марини та Сергія Дяченків

Скачать книгу

нервувати, і начальника посунули, а на його місце висунули Ангеліну Петрівну. І вона тепер вдоволена, не нервує.

      Або Вірочка. Галасливі сусіди за стіною не давали їй спати: то караоке влаштують серед ночі, то собака їхня виє. Вона прийняла півпігулки всього – й сусіди виїхали у довге відрядження, а їхня квартира залишилася порожня.

      Петров посварився з тещею, ковтнув порошок – і теща сама прийшла миритися. У Юлі алергія на тополиний пух, прийняла антигістамінне – і всі тополі в їхньому районі спиляли.

      Хоча іноді бувають і побічні ефекти: Діма Грищенко замордувався вже ремонтувати свою автівку. Прийняв пігулку від нервів – і автівку… викрали.

      А мене повсякчас непокоїть світова економічна криза, свинячий грип і екологічна обстановка. Піду до лікаря, нехай призначить мені щось дієве.

      Щоб спати спокійніше.

      Баскетбол[2]

      – Це Сашко, – сказав той, хто стояв у Антона за лівим плечем.

      Сашко був двометровим худорлявим хлопцем у жовтій вилинялій майці з цифрою «дев’ять» на животі.

      – А це Людовик.

      Людовик сидів на камінці у тіні паркану, що похитнувся. Окуляри в тоненькій гнутій оправі раз у раз зсовувались йому на ніс, і він час від часу закидав голову, щоб повернути їх на місце. Антон не міг відвести очей від цих окулярів – його ніби тягли за погляд, немов за ниточку. Людовик посміхнувся та підморгнув крізь каламутне скло, і від цієї посмішки і цього підморгування у Антона дрижаки пішли по шкірі.

      – …А це м’яч.

      Помаранчевий м’яч дзвінко підстрибнув, і Антон машинально спіймав його. Відчув пухирці на гумовій поверхні – знайомий дотик, що нагадав про щось добре. Щось із давнього славетного часу.

      – Сашко у нас грає з Людовиком, а ти будеш грати зі мною. – Той, хто стояв за спиною у Антона, вийшов нарешті на світло. Підняв голову, мружачись подивився на небо:

      – Ну й пекло сьогодні… Ну, пішли.

      Він називався Мелом, був невисокий – у всякому разі, порівняно з Антоном і Сашком. Був одягнений у помаранчеву футболку з жовто-бірюзовим малюнком на грудях: натюрморт із двох груш і неприродно синьої сливи. Його джинси були підкочені до щиколоток і відкривали погляду величезні білі кросівки.

      – А ось наше поле. Подобається?

      Баскетбольний майданчик був повністю вкритий снігом. Сніг – шар завтовшки в палець – підтанув і застиг, і це було неприємно, бо зверху палило невидиме, але від цього не менш зле сонце. А сніг лежав.

      – Ну от, хлопці, – Мел посміхнувся, від його посмішки Антон відчув чомусь спокій.

      – Розминайтесь, пристрелюйтесь, а ми з Людовиком подивимось… Давай, Антоне, сміливіше.

      Немає нічого більш дивного, ніж грати у баскетбол на спеченому снігу. Час від часу кросівки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антону трішки постукати м’ячем, пробігтися, кілька разів кинути зі штрафної в кільце – а потім вони стали у центрі, віч-на-віч.

      Сашко взявся відбирати у Антона м’яч і майже відразу відібрав. І рвонув до кільця – Антон не встигав за ним; кидок – м’яч забився в сітці. Сашко посміхнувся нервово, потім озирнувся чогось на Людовика і Мела, що сиділи мовчки у тіні:

      – Ану, давай ще…

      Вони кружляли по майданчику, забувши про сніг під ногами й невидиме сонце над головою. Сашко був, напевне, професіонал; Антон був готовий перервати гру, опустити руки й здатися.

      У якийсь момент лице Сашка опинилось дуже близько, Антон почув їдкий запах поту і плутані слова:

      – Сачкуєш… Грай! Він же дивиться! Грай, сука!..

      Антон озлився. Розкрив Сашка оманним рухом, нарешті відібрав м’яча, повів по льодовому полю, і з кожним ударом об білий спечений сніг до нього повертались і навички, і рефлекси, і радість Гри.

      Він навіть встиг здивуватися.

      Чужий подих за спиною; Антон крутнувся, обвів Сашка і кинув м’яч у кільце – так яблуко кладуть у кошик. Помаранчевий шар прослизнув у сітку, немов маслом намащений.

      З боку глядачів долинули декілька оплесків. Антон озирнувся; Мел аплодував. Людовик посміхався, виблискуючи скельцями окулярів.

      – Молодець, – сказав Сашко. Його волосся пасемцями прилипло до скронь. – Давай ще…

      І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячі, Антон три, причому один з них – майже з середини поля. І кожного разу, коли обличчя Сашка з’являлось поруч, Антон чув плутане:

      – Грай… Не філонь…

      Нарешті м’яч, відскочивши від коліна Сашка, покотився прямо під ноги глядачам. Людовик притримав його гостроносим

Скачать книгу


<p>2</p>

© М. та С. Дяченки, 2001