style="font-size:15px;"> – Ігор…
– Костя…
Сашко кивнув своїм. І ті також підійшли знайомитися:
– Олег…
– Славко…
– Я також Славко…
– Діма…
Усі вони стояли, переминаючись з ноги на ногу. Дивились, як Антон стягує білу футболку, як вдягає зелену майку, що пахне… чим?
– Отже, гратимемо разом, – сказав Вова, й було видно, що йому ніяково.
– Еге ж, – сказав Антон.
– Ти за кого грав?
– За юнацький «Зеніт»…
– Як це – за юнацький?
– Так… Я кандидат… Майстра не встиг отримати…
Хлопці у зеленому перезирнулися.
– Він класно грає, – сказав Сашко. – Адже Мел його взяв.
– Ну так, – відразу погодився Вова. Як здалося Антону, з полегшенням.
– Пішли, – сказав Сашко. – Час уже.
Антону здалося, що пройшло усього дві хвилини з того моменту, як Людовик сказав: «Добре, хлопці, йдіть…»
І Людовик, і Мел сиділи на тому ж місті. У тіні паркану.
– Готові? – Мел посміхнувся. У нього була гарна, щира посмішка; Антону одразу відлягло, він несміливо усміхнувся у відповідь:
– Ми ж… а тренування? Комбінації?
– Ми будемо грати гравцями, а не комбінаціями, – суворо сказав Мел. – Я буду допомагати вам, Людовик – їм… Фолити не треба, жорстко грати не треба, свисток слухати треба, все інше – сам побачиш. – І Мел кивнув, даючи зрозуміти, що час балачок минув.
– Будеш грати зі мною у зв’язці в нападі, – пошепки сказав Вова.
– Але ж ми не тренувались, – заперечив Антон боязко.
Вова насупився:
– А ти роззуй очі й слідкуй за грою. Я піду в прохід й витягну твого захисника на себе, а потім віддам тобі пас за голову, і тоді ти заколочуй зверху.
Людовик стулив губи й свиснув. М’яч злетів; команда Людовика рвонула в атаку сильно і злагоджено. Антон розгубився на мить – Вова штовхнув його в спину, крикнув щось нецензурне, тоді Антона немов ввімкнули: він побачив м’яч, що бив у наст під широкою долонею хлопця з цифрою «п’ять» на жовтій майці, потім побачив Сашка, який очікував на передачу, а потім побачив усю гру – коліщатка та шестерні, готові зачепитися одне за одне, і ось механізм команди суперників починає рухатися, і ось уже Сашко атакує кільце, що захищають, здається, Костя з Ігорем…
Кидок зірвався. Костя перехопив м’яч, віддав передачу Ігорю, а той Артуру; Антона перекривав захисник з номером «шість» на майці, його ім’я Антон не пам’ятав. Слід було позбавитися опіки якомога швидше; Вова чекав на пас, й Артур віддав йому пас, але Сашко – це був Сашко! – вистрибнув і перехопив м’яч, і рвонув до кільця, танцюючи, обводячи захисників, віддав пас комусь зі своїх і отримав передачу у відповідь, знову вистрибнув…
Бічним зором Антон бачив, як Мел змахнув рукою. Круглий камінь завбільшки з куряче яйце вдарив Сашка у потилицю; м’яч відскочив
