Крові було небагато, і вона миттю запеклась.
Хтось аплодував. М’яч, котрий щойно був у кільці, закотився за поле.
– Два-нуль, – сказав Мел задоволено. – Блискуче, Тошо.
Антон розгублено озирнувся.
– Грай, – швидко сказав Вова.
Антон здивовано подивився на Мела.
– Годі пам’ятати про цю подряпину, – сказав Мел. – Ти ж закинув! Ми ведемо два-нуль. Давай закріпимо перевагу?
Гра почалася знову, але Антон уже не розумів її. Був спостерігачем. Бачив, як «жовті» рвуться до кільця, який запеклий спротив чинять «зелені»; бачив, як Вова кричить на Ігоря. Бачив, як Олег атакує, вистрибує на лінії штрафних для кидка – але замість того, щоб атакувати кільце, дає красивий пас Сашкові, який до цього часу вже звільнився від опіки. Сашко злетів над кільцем – і в цю мить залізна кулька, підшипник від якогось величезного колеса, вдарила його у скроню.
М’яч прокотився по ободу кільця – але всередину так і не потрапив, звалився зовні; хтось – Людовик! – розчаровано вилаявся.
– Як і раніше, два-нуль, – повідомив Мел із задоволенням.
Сашко піднявся із підмерзлого снігу. Сліпо озирнувся. Ковзнув поглядом по Антону, але не побачив його.
– І знову м’яч у грі, – сказав Мел. – Що з тобою, Тошо?
Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику – як і раніше, наосліп. Так, начебто перед очима у нього досі темно.
– Що з тобою, Антоне? Йде гра…
– Але я так не можу, – сказав Антон.
Людовик посміхнувся. Стрімко закинув голову, повертаючи окулярчики на місце. Струсонув довгим тьмяним волоссям.
Мел підвів брови:
– А через «не можу»? Як тобі мама в дитинстві говорила, коли ти відмовлявся від каші?
Слово «мама» було, як скрип заліза по склу. Антон смикнувся; Мел лагідно посміхався та дивився йому в очі.
Тоді Антону – знову – закортіло сховатися. І від цього погляду, і від слова «мама», і від усього. Він підібрав м’яч; десь усередині його міцніло знання, що сховатися можливо тільки у грі. Йому так закортіло закинути помаранчеву кулю в кільце – бажання було такої сили, як іноді хочеться почухати сверблячий комариний укус.
Вперед! Стукіт м’яча по мерзлому снігу. Вова зрозумів його тієї ж миті – він чудово розігрує, Вова. Передача, ще передача, оманливий рух; ривок, обведення, стрибок…
Щось вдарило Антона ззаду. Він спіткнувся і впав, розтягнувшись на снігу; він не відчував тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із середини її стирчить зараз рукоятка важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо, підло, але ж жорстока гра нарешті завершена…
– Чотири-нуль, – почув здалеку і зверху.
– Це тільки початок, – почув у відповідь.
– Добрий початок… Ти бачиш, Лю, я був правий.
– Продовжуємо…
– Продовжуємо…
– …ємо…
