витирав ніж об штанину. Мел – зліше?
Він пам’ятав зелений двір під ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рішучість когось за щось покарати.
Себе? Оленку? Матір?
Весь останній місяць він знаходив і виписував у блокнот вислови великих і просто відомих. Про те, що події мають властивість розвиватися від поганого до найгіршого, або якщо неприємність має відбутися – вона обов’язково станеться; про те, що єдиний вільний вибір у цьому рабському житті – відмова від нього.
Він пам’ятав момент поштовху. Він навіть політ трохи пам’ятав. Мить, завмирання, і кров у жилах перетворилась, напевне, на холодець…
І він знав, що було потім. Він дуже багато про що звідкись знав.
Мати повернулася з роботи, вимила руки і заходилась готувати вечерю. На столі на кухні стояв маленький телевізор, там крутили серіал…
Телефонний дзвінок задзвонив одночасно – і на екрані, і у передпокої.
Мати витерла руку об рушник і підняла слухавку.
І голос, незнайомий і офіційний, запитав її, чи вона така-то. І тоді вона все зрозуміла.
…Сашко і справді закинув – красиво завершив атаку зелених майок.
І у той же момент упав, бо у нього в шиї сиділа коротка стріла з чорним оперенням.
– Її витягувати важко, – сказав хтось, здається, Олег.
Витягли. З маленької дірочки викотилась велика крапля крові, сповзла вниз, залишаючи навколо шиї лакову спіральну доріжку. Докотилася до улоговинки між ключицями, зупинилась; Сашко витер шию тильною стороною долоні. Не витер – розмазав.
Вова з Антоном провели декілька комбінацій, але безрезультатно.
– Тобі потрібно тренуватися у кидках, – спересердя дорікав Вова. – А то комбінуй – не комбінуй, а результативність ніяка… Команду підводиш!
Людовик був задоволений, погойдував гострим носком черевика. Мел гриз соломинку.
Антон втомився. М’язи підкорялись, і ноги були легкі, наче на розминці, але ж зсередини він смертельно втомився. Зверху палило невидиме сонце, під ногами поблискував скрижанілий сніг, помаранчевою блискавкою метався перед очима яскравий пухирчатий м’яч. Вова щось казав – Антон розумів з п’ятого на десяте.
– Тошо, – покликав Мел. – Підійди сюди…
Антон підійшов. Тінь паркану впала на лице – на мить зробилось легше.
– Тошо, – сказав Мел. – Я ж на тебе розраховую. Візьми себе в руки, а то, дивись, у мене вже двоє кандидатів на твоє місце у заначці… Зрозумів?
– Мені б відпочити, – вимовив Антон.
– Не потрібно тобі відпочивати… Ти в чудовій фізичній формі. Або ти зараз граєш – або відправляєшся куди слід… Зрозумів?
Антон мовчки кивнув. Повернувся на майданчик, перед ним розступились.
– Грай, – сказав Сашко благально. – Там — гірше. Повір.
Не було ранку. Не було ночі. Ніхто не вкладався спати. Антон лише тепер зрозумів, як це – бути без часу.
Можливо,
