Едді й зітхнув. – Я хочу, щоб мене звідси випустили.
– Як тільки скажеш, куди подів геру, – сказав інший. – Чи це була кока? – І, як у пісеньці, все почалося знову: обертається вона й обертається, і ніхто не знає, де вона спиняється.
Через десять хвилин – десять дуже довготривалих хвилин – Роланд раптом з’явився в його свідомості. Щойно його не було, наступної миті він тут.
Едді відчув, що він страшенно змучений.
«Зробив свою справу? – спитав він.
«Так. Вибач, що примусив так довго чекати. – Пауза. – Мені довелося повзти».
Едді знову оглянувся. Дверний отвір повернувся, але тепер крізь нього було видно дещо інший пейзаж, і він зрозумів, що двері рушили слідом за Роландом так само, як і за ним тут. Від цієї думки Едді мимоволі здригнувся. Він наче був прив’язаний до цього чоловіка якоюсь надприродною пуповиною. Бездиханне тіло стрільця, як і раніше, лежало перед дверима, але тепер Едді дивився на довгу смугу узбережжя, що тягнулася до лінії припливу, де аж кишіло від потвор. Вони бродили туди-сюди, гарикали і щось лопотіли. Щоразу, коли надходила хвиля, всі вони піднімали клешні. Вони були схожі на слухачів у тих старих документальних фільмах, де Гітлер говорить, а всі салютують руками «Sieg heil!» так, наче від цього залежать їхні життя (якщо подумати, то, мабуть, так воно і було). На піску Едді побачив звивисті сліди просування стрільця.
Поки він дивився, одне зі страхопудал із блискавичною швидкістю потягнулося вгору і вхопило морську пташку, що, на свою біду, пролітала надто низько над берегом. Два скривавлені шматки того, що було птахом, упали на пісок і навіть іще не перестали смикатися, як їх зжерли панцирні страховиська. Самотня біла пір’їна повільно злетіла вгору. Клешня перервала її політ.
«Господи Ісусе, – подумав Едді, вражений побаченим. – Ну й ножиці».
– Чому ви весь час озираєтеся? – спитав головний.
– Час від часу мені потрібна протиотрута, – відповів Едді.
– Від чого?
– Від вашої пики.
Таксист висадив Едді біля однієї з будівель у Кооперативному містечку, подякував за доларові чайові й поїхав геть. Якусь хвилину Едді просто стояв: в одній руці тримав сумку, пальцем другої руки – закинуту за плече куртку. В цій будівлі вони з братом винаймали двокімнатне помешкання. Задерши голову, він дивився на гранітний моноліт будівлі, зведеної в стилі цегляної коробки для крекерів і з таким самим смаком оформленої. Через безліч вікон вона нагадувала Едді тюремний блок камер, а її вигляд справляв на нього настільки ж гнітюче враження, наскільки Роланда – того, іншого – вражав.
«Ніколи, навіть у дитинстві, я не бачив такої високої будівлі, – промовив Роланд. – І їх тут так багато!»
– Еге ж, – погодився Едді. – Живемо, наче мурахи в мурашнику. Тобі цей будинок може подобатися, але, скажу тобі, Роланде, він застаріває. Дуже швидко стає ветхим.
По шосе промчала синя машина. Фургон піцерії повернув і під’їхав ближче до Едді. Той одразу напружився і відчув, як
