спробуємо ще трохи проїхати. Як вам ідея, га? А раптом їхати стане легше.
Але Роланд був невблаганний.
– Якщо ти спробуєш спуститися з того схилу, то ти тойво… як ти це називаєш, Едді? повернешся?
Едді вишкірив зуби й похитав головою.
– Навернешся. Це так називається, Роланде. Слівце з моїх марно згаяних днів, коли я гасав по хідниках.
– Хай там як воно називається, це значить, що ти полетиш сторч головою. Давай, Сюзанно. Мерщій на спину.
– Терпіти не можу бути інвалідом, – пробурчала Сюзанна, але дозволила Едді всадовити її й допомогла зручно себе вмостити в ранці, що його Роланд ніс на спині. Щойно вона опинилася на місці, як торкнулася руків’я Роландового револьвера.
– Віддати тобі цього красунчика? – спитала вона в Едді.
Він тільки головою похитав.
– Ти краще впораєшся. Та ти й сама це знаєш.
Знову щось буркнувши, вона відрегулювала кобуру так, щоб руків’я револьвера було в неї під правою рукою.
– Я вас, хлопці, затримую, і я це добре знаю… та якщо раптом станеться так, що ми доберемося до якогось старого доброго асфальтового покриття, то я вас обох обставлю – кров з носа обставлю.
– Навіть не сумніваюся, – сказав Роланд… і раптом рвучко підняв голову. В лісі настала тиша.
– Братик-ведмедик нарешті здався, – сказала Сюзанна. – Слава Богу.
– А я думав, у нього ще лишалося зо сім хвилин, – мовив Едді.
Роланд відрегулював ремені ранця.
– Мабуть, його годинник за останні п’ять-шість сотень років почав трохи відставати.
– Ти справді гадаєш, що він був аж такий древній, Роланде?
Роланд кивнув.
– Щонайменше. А тепер йому кінець… останньому з Дванадцяти Вартових, наскільки нам це відомо.
– Ага, а тепер спитай мене, чи мені це не до дупи, – сказав Едді, розсмішивши Сюзанну.
– Тобі зручно? – запитав у неї Роланд.
– Ні. Мені вже болить дупа. Але нічого. Просто постарайся не скинути мене на землю.
Роланд кивнув і почав спускатися схилом додолу. Едді не відставав, штовхаючи перед собою візок і намагаючись не надто сильно вдаряти його об камені, що тут і там вигулькували з землі, наче великі білі кісточки пальців. Зараз, коли ведмідь врешті-решт стулив пельку, ліс видався Едді набагато тихішим – тепер він почувався мало не персонажем одного з тих наївних старих фільмів про джунглі, людожерів і здоровенних мавп.
Знайти ведмежий слід було легко, проте йти цим слідом виявилося непросто. Миль за п’ять від галявини вони потрапили в низинну грузьку місцевість, що лише трохи відрізнялася від болота. Коли земля нарешті пішла вгору й стала трохи твердішою, Роландові витерті джинси вже просякли водою до колін, і дихав він важко, з довгим присвистом. І все ж він був трохи в кращій формі, ніж Едді, якому боротьба
