Також суцільна лінія.
– Так.
Тепер Едді спочатку показав на середину малюнка, а потім обвів її нерівним колом.
– Ось що тобі треба зробити, Роланде, – викреслити цю роздвоєну лінію. Побудувати навколо неї загорожу в свідомості, а потім забути. Бо цей період нічого не означає, нічого не може змінити, він минув, він пройдений…
– Але ж ні. – Роланд підняв кістку. – Якщо мої спогади про хлопчика Джейка несправжні – а я знаю, що це так, – то звідки в мене це? Я взяв її замість тієї, яку викинув… проте та, яку я викинув, походила з льоху на придорожній станції, а якщо вже бути до кінця вірним тій лінії оповіді, в достеменності якої я не маю жодних сумнівів, то я ніколи не спускався в льох! Я ніколи не розмовляв із демоном! Я пішов далі сам-один, запасшись прісною водою, та й по всьому!
– Роланде, послухай мене, – наполегливо заговорив Едді. – Якби та щелепа, яку ти зараз тримаєш, була знайдена на придорожній станції, то одне. Але хіба не може бути так, що тобі все примарилося – придорожня станція, хлопчик, Велемовний Демон, – а потім ти, можливо, взяв Волтерову щелепу, бо…
– Нічого мені не примарилося, – сказав Роланд. Він подивився на них обох своїми світло-блакитними очима снайпера, а потім зробив те, чого жодне з них від нього не сподівалося… Едді міг би заприсягтися: Роланд і сам не знав, що він на таке здатен.
Він укинув щелепу в вогонь.
Деякий час кістка просто лежала в багатті – білі мощі, вигнуті в примарній напівусмішці. А потім зненацька спалахнула червоним вогнем, заливши всю галявину сліпучо-пурпуровим світлом. Скрикнувши, Едді й Сюзанна позатуляли очі руками, щоб захиститися від того пекучого обрису.
Кістка на очах змінювалася. Не плавилася, а саме змінювалася. Зуби, що стирчали з неї на кшталт могильних каменів, почали зливатися в одне ціле.
М’який вигин верхньої дуги розпрямився й на кінчику став гострим.
Опустивши руки на коліна, Едді з відвислою щелепою дивився на кістку, яка кісткою більше не була. Тепер вона мала колір розпеченої сталі. Зуби набули форми трьох перевернутих літер V, і крайня була більшою за бічні. І тут Едді зрозумів, на що прагне перетворитися щелепа, так само, як побачив рогатку в шматку дерева, який стирчав із пенька.
Йому здалося, що це ключ.
«Ти мусиш запам’ятати його обрис, – гарячково подумав Едді. – Мусиш, мусиш».
Його очі відчайдушно намагалися зберегти відбиток контуру – три літери V, та, що в центрі, більша й глибша за дві збоку. Три зарубки… а та, що найближча до краю, з карлючкою, що нагадувала малу букву s…
Потім обриси предмета в полум’ї знову змінилися. Кістка, яка спершу стала чимось на кшталт ключа, тепер згорнулася досередини й почала розходитися концентричними колами яскравих пелюсток, що перекривали одна одну й складалися, нагадуючи небо влітку опівночі, темне й оксамитове без місяця. На якусь мить перед очима Едді постала троянда – урочиста троянда, що, можливо, розквітла десь на зорі першого
