з гаманця тоді кудись ділися тридцять доларів, а за кілька місяців лікар знайшов у мене гонорею.
– Цього разу, щоб підчепити гонорею, в тебе не буде часу. І прихопи кредитні картки. Я знаю, що в тебе вони є, бачив квитанції в бардачку. – Едді придушив у собі шалене бажання розтягнути останнє слово, сказати «в бардаа-ааачку».
– Там такий гармидер, бачив? – спокійно спитав Каллем.
– Угу, не те слово, схоже на черевики, які собака пожував і виплюнув. До зустрічі в Ловеллі, Джоне, – сказав Едді й повісив слухавку. Подивився на пакет у руках Роланда й питально здійняв брови.
– Сендіч «пуер бой», – відзвітував Роланд. – Побільше майонезу чи як там його. Особисто я волів би їсти соус, не схожий на сперму, але діло твоє.
Едді підкотив очі.
– Роланде, ти молодець, умієш розбурхати апетит.
– Правду кажеш?
Едді довелося вкотре нагадати собі, що Роланд майже позбавлений почуття гумору.
– Правду, правду. Ходімо. Сандвічі зі спермою і сиром я можу їсти й за кермом. До того ж нам треба обговорити план дій.
План дій, за обопільною згодою Роланда й Едді, полягав у тому, щоб Джон Каллем почув їхню історію рівно в такому обсязі, наскільки йому вистачить, аби повірити і не збожеволіти. А потім, якщо все піде добре, вони довірять йому цінну купчу й відправлять до Аарона Діпно. З суворим наказом поговорити з Діпно наодинці, без ненадійного Кельвіна Тауера.
– Разом Каллем і Діпно зможуть відшукати Мозеса Карвера, – сказав Едді. – Я думаю, Каллему можна дати інформацію про Сьюз… приватну інформацію, яка переконає Карвера, що вона досі жива. А далі… що ж, багато залежить від того, наскільки переконливими зуміють бути ці двоє. І наскільки охоче співпрацюватимуть з корпорацією «Тет» у роки свого надвечір’я. Але вони ще можуть нас здивувати! У костюмі й краватці я Каллема уявити не можу. Але як він мандрує країною й встромляє палиці в колеса «Сомбрі»? – Едді замислився, задерши догори голову, а потім усміхнувся. – Так, це я чудово можу собі уявити.
– Сюзаннин хрещений і сам може виявитися старим вередуном, – зауважив Роланд. – Лише з іншим кольором шкіри. Такі люди в колі своїх, ан-тет, розмовляють власною мовою. Може статися, що я маю річ, яка переконає Джона Каллема нам допомагати.
– Сіґул?
– Так.
Едді був заінтригований.
– А який?
Але не встиг Роланд відповісти, як вони побачили щось таке, що змусило Едді натиснути на педаль газу. Вони вже були в Ловеллі, їхали трасою № 7. А попереду хиткою непевною ходою плентався узбіччям старий чоловік з розкошланим і сплутаним волоссям, вбраний у жахливе брудне лахміття, що його навіть з великим перебільшенням не можна було назвати одежиною. На його кістлявих руках й ногах живого місця не було від подряпин і чиряків, що палали темно-брунатною барвою. На босих ногах видніли огидні й загрозливі на вигляд жовті пазурі. Під пахвою він затискав потріскану дерев’яну
