згублене, і схили голову переді мною, Роландом, сином Стівена, з роду Ельда!
Якусь мить не відбувалося нічого. Едді відчинив багажник «форда» і приніс Роландові його револьвер. Роланд начепив на себе кобуру, навіть не глянувши на Едді, не кажучи вже про слова подяки.
Так минуло близько тридцяти секунд. Едді вже хотів було заговорити і розтулив рота. Аж раптом запилюжене листя при дорозі затремтіло, й за мить чи дві звідти визирнуло нещасне створіння. Опустивши голову й похитуючись, воно рушило вперед. Спереду на його одежині розпливалася велика мокра пляма. На Едді війнуло смородом сечі, міцним і нестримним.
Проте хвора істота опустилася на коліно і приречено піднесла покривлену руку до лоба на знак васальної вірності, від чого Едді мало не просльозився.
– Хайл, Роланде з Ґілеаду, Роланде з роду Ельда. Чи покажеш ти мені який-небудь сіґул?
У містечку, що називалося Річковим Перехрестям, тітонька Таліта обдарувала стрільця срібним хрестиком на тонкому ланцюжку, й відтоді він завжди носив його на шиї. Тож зараз він дістав його з-за пазухи й показав укляклому старому – пришелепуватому мутантові, що помирав від променевої хвороби, Едді був у цьому впевнений, – і створіння надтріснутим голосом зойкнуло від подиву.
– Чи хочеш ти нарешті знайти спокій наприкінці свого шляху, о Дитя Родерика? Чи хочеш побачити тиху галявину?
– О так, любий володарю, – схлипуючи, відказало створіння і видало цілу тираду тарабарщиною, якої Едді, ясна річ, не зрозумів. Він роззирнувся в обидва боки траси № 7, очікуючи, що побачить машини (зрештою, стояв розпал літа), але на дорозі було порожньо. Принаймні поки що фортуна була на їхньому боці.
– Скільки вас таких у тутешніх краях? – спитав Роланд, уриваючи словесний потік нахожого. Водночас витяг свого револьвера й підніс стародавню машину смерті до грудей.
Не підводячи погляду, Дитя Родерика махнуло рукою в бік обрію.
– Дела, стрільцю, – сказав старий, – бо світи тут тонкі, анро кон фа; сей-сей десен фанно біллет кобер кан. Ай Чевін девар дан до. Бо мені було їх шкода. Кан-тої, кан-та, кан-Дискордія, авен ла кам мах кан. Май-мі? Іффін лах вайнен, етх…
– Скільки дан девар?
Істота замислилася над Роландовим питанням, потім розчепірила пальці (їх було десять, Едді порахував) й показала п’ять разів. П’ятдесят. Хоча п’ятдесят чого, Едді гадки не мав.
– І Дискордія? – різко спитав Роланд. – Ти правду кажеш?
– О так, правду кажу я, Чевін із Чейвена, син Геміла, менестреля Південних Рівнин, що колись були мені вітчизною.
– Скажи, як називається містечко, що лежить біля замку Дискордія, і я тебе звільню.
– Ох, стрільцю, там усі мертві.
– Я так не думаю. Кажи.
– Федік! – пронизливо закричав Чевін із Чейвена, мандрівний музика, який ніколи й подумати не міг, що його життя обірветься в таких віддалених і чужих краях. Не на рівнинах Серединного
