поглядом і заходився обнюхувати підлогу. Кахлі були вологі від нещодавнього прибирання, і Джейк побоювався, що пухнастик не зможе взяти слід. Але Юк пронизливо гарикнув (це було більш схоже на гавкіт, ніж на слово людської мови) і швидко подріботів через кухню, поміж плитами і столами, низько опустивши носа й лише раз відхилившись від курсу – щоб обійти тліючий труп Шефа Кабана.
– Слухай, ти, малий засранцю! – закричав чоловік за дверима. – Мені зараз урветься терпець!
– Чудово! – гукнув Джейк у відповідь. – То заходь! Побачимо, чи ввійдеш.
Він подивився на Джохабіма і промовисто притулив пальця до рота: цить. Та щойно зібрався розвернутися й бігти (не знаючи, скільки в нього часу до того, як кухарчук заволає у двері, що хлопець і його пухнастик-шалапут уже не тримають Фермопільський прохід), як Джохабім заговорив до нього – тихим голосом, трохи гучнішим за шепіт.
– Що? – перепитав Джейк, дивлячись на нього невпевнено. Йому здалося, що хлопець сказав: «Стережися пастки для розуму», але то було якесь безглуздя. Чи ні?
– Стережися пастки для розуму, – повторив Джохабім, цього разу чіткіше, і повернувся до своїх баняків та мильної води.
– Якої пастки для розуму? – спитав Джейк, але Джохабім зробив вигляд, що не чує, а в Джейка не було часу зостатися і влаштувати йому перехресний допит. Він побіг наздоганяти Юка, дорогою весь час озираючись через плече. Якщо до кухні ввірвуться ще кілька ницих людей, Джейк хотів бути першим, хто про це дізнається.
Але ніхто не з’явився, принаймні поки він не зайшов слідом за Юком у комору ресторану, тьмяно освітлену кімнату. Уздовж її стін і аж до стелі тяглися ящики, пахло кавою та прянощами. Це місце нагадувало комору універсального магазину Стоунгема, з тією лише різницею, що тут було чистіше.
У кутку були зачинені двері, за якими видніли обкладені кахлями сходи, що вели бозна на яку глибину, освітлювані тьмяними лампочками під матовими скляними плафонами, загидженими мухами. Юк без вагань рвонув униз, кумедним підстрибом долаючи сходинки. Носа він не відривав від сходів, і Джейк зрозумів, що він натрапив на Сюзаннин слід, прочитав це в голові свого маленького друга.
Джейк намагався лічити сходинки, нарахував сто двадцять, а відтак утратив їм лік. Згодом стало цікаво, чи вони ще в Нью-Йорку (або під ним). Одного разу він почув знайомий слабкий гуркіт і вирішив, що то міг бути поїзд метро, а якщо так, то вони з Юком усе ще в Нью-Йорку.
Врешті-решт вони досягли дна сходового колодязя. Їхнім очам відкрилася широка склепінчаста зала, дуже схожа на вестибюль якогось готелю. Та тільки готелю не було. Юк потрюхикав уперед, не підводячи носа від землі. Карлючка хвоста розгойдувалася з боку в бік. Щоб не відставати, Джейку довелося перейти на біг. На дальньому боці зали стояв кіоск, у запилюженому віконці якого висіла табличка: «ОСТАННІЙ ШАНС ПРИДБАТИ СУВЕНІРИ З НЬЮ-ЙОРКА», а також «ВІДВІДАЙТЕ 11 ВЕРЕСНЯ 2001-ГО! ЩЕ Є КВИТКИ НА ЦЮ ВИЗНАЧНУ ПОДІЮ! АСТМАТИКИ БЕЗ ДОВІДКИ ВІД ЛІКАРЯ НЕ ДОПУСКАЮТЬСЯ!»
