Френк Макґі – усі ці диктори монотонно виголошували імена та прізвища померлих. Деякі з них, як-от президента Кеннеді й братів Дьєм, вона знала. Інші (як Кріста Маколіф) були незнайомі. Але одне з імен було Стівен Кінг, у цьому вона була впевнена. Напарник Чета Гантлі
(доброго вечора Чете доброго вечора Девіде)
повідомляв, що Стівена Кінга збила на смерть машина, мінівен «додж», поки він прогулювався неподалік від свого дому. За словами Бринклі, Кінгу було п’ятдесят два роки.
Якби Сюзанна їм про це розповіла, багато подій змінило б свій хід чи не сталося б узагалі. Вона вже розтулила рота, щоб додати це до розмови, – камінець, що відколовся, вдаряє в більший камінь, а той зачіпає ще більший, а той збиває ще два, і так починається обвал, – та раптом брязнули, відчиняючись, двері і заклацали по підлозі кроки. Усі повернулися на звук, Джейк потягнувся до Орізи, решта – до револьверів.
– Хлопці, спокійно, – пробурмотіла Сюзанна. – Все гаразд. Я його знаю. – А до DNK 45932, ХАТНЬОГО ПОМІЧНИКА, промовила: – Я й не сподівалася так скоро тебе побачити. Хоча ні, я взагалі не сподівалася тебе побачити. В чому річ, друже ти мій Найджеле?
Тож цього разу те, що могло бути вимовлене, зосталося невисловленим, і deus ex machina, що міг спуститися, щоб урятувати письменника від побачення з міні-фургоном «додж» одного пополудня наприкінці весни 1999 року, залишився в своїх високостях, понад простими смертними, які грали відведені їм ролі внизу.
На думку Сюзанни, хорошого в роботах було те, що більшість із них не пам’ятала образ. Найджел повідомив їй, що полагодити його прилади бачення виявилося нікому (хоча він міг би й сам це зробити, сказав він, якби мав доступ до потрібних деталей, дисків та інструкцій з ремонту), тому він повернувся сюди, йдучи за приладом інфрачервоного бачення, щоб забрати рештки розтрощеного (й нікому не потрібного) інкубатора. Він подякував їй за співчуття й відрекомендувався її друзям.
– Приємно познайомитися, Найдже, – сказав Едді, – але я знаю, тобі треба швидше братися до ремонту, тому ми тебе не затримуємо. – Голос в Едді був приємний, і револьвера він сховав у кобуру, але руки з руків’я не зняв. Насправді його трохи настрашила Найджелова подібність до певного робота-вістового, що мешкав у селі Калья Брин Стерджис. А той якраз був лихопомний.
– Ні, залишся, – втрутився Роланд. – Можливо, у нас буде для тебе робота. Але наразі я б хотів, щоб ти помовчав. Вимкнися, як ти не від того. – А навіть як і від того, виразно звучало в його тоні.
– Авжеж, сей, – відповів Найджел зі своїм британським презирливо-аристократичним акцентом. – Щоб повернути мене в робочий режим, скажіть: «Найджеле, ти потрібен».
– Дуже добре, – кивнув Роланд.
Найджел згорнув свої худі (проте безсумнівно сильні руки з іржостійкої сталі) на грудях і замовк.
– Повернувся, щоб підібрати розбите скло, – зачудовано промовив Едді. – Може, таких роботів могла б продавати корпорація «Тет». Кожна домогосподарка в Америці
