колись заходив до нас? – спитав писар Яковина, аби не мовчати. І пригладив розпушені конопляні вуса.
– Той.
– Чи не Іваном його звуть? – подав голос і Степан Білий.
– Іваном, – трохи дратуючись, сказав Пелех. – Але я питаюся, як нам бути? Чи приймати їх, чи хай ждуть Сірка?
– Ну, чума немов одійшла, – знов пригладив вуса писар Яковина.
– А карантин не знято, – докинув суддя Білий.
Наказний Пелех бачив, що їм обом так само, як і йому, – хочеться й колеться. Вони згоряли від цікавості – з чим прийшли донці? – але не вгадано було, чим це може обернутися для кожного з них, тому ні проноза Андрій Яковина, ні старий лис Степан Білий не хотіли лізти поперед батька в пекло. І, щоб довго не розводитися, Грицько Пелех сказав:
– Так, давайте прямо. Не крутіть хвостами.
– Годилося б коло зібрати, – дмухнув у вуса писар Яковина, і вони, його вуса, знов розпушилися, немов на вітрі.
– Чи бодай скликати курінних, – почухав потилицю суддя Білий.
– Ні, – сказав Пелех. – Карантину ще не знято. Ми навіть до церкви ходимо по одному. Тож вирішуймо втрьох. Ти, Андрію, за чи проти? – Пелех втупив очі-таляри в писаря.
– Проти чого? – не зрозумів той.
– Ти за те, щоб прийняти донців, чи хай ждуть Сірка? – пояснив Пелех.
– Та як сказати. І за, і проти. Не знаю. Я так, як ви двоє.
– А ти, Степане? – глянув Пелех на суддю.
– Я теж отакої, – і далі крутив рудим пухнастим хвостом суддя. – З одного боку за, а з другого проти. Виходить, як ти, пане наказний, вирішиш, так і буде.
– Гм, – гмикнув наказний Грицько Пелех. – Річ у тім, що я теж і за, і проти.
– То що ж робити? – спитав Степан Білий, хоч йому, як судді, годилося першому покласти свій рішенець.
– Еге, – тріпнув вусами писар Яковина. – Заковика.
– Якщо не знаєш, як чинити, то покладайся на фортуну, – сказав Пелех. – Сиріч на жереб.
Він поліз рукою у глибоку пазуху жупана й дістав срібного єфимка5.
– Якщо монета впаде догори орлом, тоді хай заходять. А якщо догори конякою, тоді зась. Згода?
– Мудро! – в один голос сказали суддя і писар.
Пелех нігтем великого пальця підкинув монету, вона срібно замерехтіла в повітрі, потім, дзенькнувши, вдарилася об дубову стільницю, підстрибнула й не покотилася далі, а лягла перед їхніми очима догори орлом. Пелех, Білий і Яковина відчули полегшу, бо всім трьом вже не стачало терпцю дізнатися, з чим же прийшли до них донці. Але ні суддя, ні писар не знали, що на такі випадки наказний Грицько Пелех мав особливого єфимка, на якому з обох боків був викарбуваний орел.
Проте він, наказний Пелех, розвівши руками, сказав невдоволено:
– Ну що ж, нехай приходять. – Ще трохи подумав і підняв угору вказівного пальця: – Але не
Єфимок – срібна монета, на якій з одного боку викарбувано двоголового орла, а з другого – царя Олексія Михайловича на коні.
