і вчетверте, і вп’яте, але вже без нього, без Яковини…
Коли писар дочитав листа, Сірко прокинувся. Розплющив колючі, в золоту крапочку очі й подивився на Яковину.
– Кажу, шістдесят третій пішов, а розуму не набрався.
– Хто? – спитав писар.
– Ніхто.
– Щось будемо одписувати гетьманові?
– Ні, – сказав Сірко. – Він уже знає, що Січ зачепила чума, і наказав не приймати наших листів. Баба з воза.
– Отак?
– Листів не приймає, а посла свого до нас відрядив. Бачив?
– Де? – не зрозумів писар.
– Подивись у вікно.
Яковина підійшов до вікна. Навпроти, біля куреня кошового, топталася величезна, в людський зріст, чорна ворона. Писар її впізнав. То був гетьманський посланець Трохим Зуб7 у чорній крилатій киреї. Він піджидав кошового.
– Хто там? – спитав Сірко. – Зуб?
– Зуб, – сказав писар.
– Ну, це надовго.
– Пане кошовий… – несміло озвався писар.
– Кажи.
– Треба поговорити з цим… царевичем.
– Клич, – сказав Сірко. – Я вже йду до себе.
– А Зуб?
– Зуб теж нехай слухає і мотає на вус. Усіх, кого треба, клич до мене.
2
У Сірка, окрім гетьманського посланця Зуба, зібралася вся старшина (лише осавул Харко Білецький ще клопотався з військом після походу). Прийшли діди-райці – Гнилиця, Кваша, Черкас, Щобтискис, Покришка, Перепічка, ще підоспів дехто зі значних товаришів, таких, як Гнат Голобля8, Хома Лисокобилка, кальниболотський отаман Добривечір, та так і напхалося повен курінь.
Царевича Симеона з Іваном Міюським припровадив до кошового писар Андрій Яковина, але Сірко посадив високого гостя між собою і Грицьком Пелехом.
«Таки читав мої думки, бестія», – холодок пробіг у грудях Яковини.
– Тут мені кажуть, що ти називаєш себе сином царя, – звернувся Сірко до молодика. – Може, хтось із наших чогось не розібрав, то розтлумач нам, сірим: ти є сином государя Олексія Михайловича, того, що з нашим гетьманом Хмелем колись приятельство завів, чи, може, ти є чадом котрогось із менших царів? Тих, що ходять під рукою великого государя.
Молодик підвівся, поправляючи на голові соболеву шапку-макітру, тихо відкашлявся в кулак і набрав повні груди повітря, але Сірко застеріг:
– Тільки правду кажи, бо ми тут на Січі уже набачилися всіляких пройдисвітів. – Кошовий чомусь подивився на гетьманського посланця Зуба, і його колючі очі в бурштинову крапочку взялися лихим блиском – там затріпотіли крильцями золоті мушки. – З такими в нас розмова коротка. А ти ж іще молодий, жаль буде, коли розгніваєш брехнею і Бога, і наше чесне товариство.
Хлопець зняв з голови шапку, притиснув її обіруч до грудей, і тут усі побачили, що на
Очевидно, йдеться про того Зуба, який давав свідчення у Москві стосовно описаних тут подій, що й занесено до актів Малоросійського приказу.
У давніх московських актах його помилково називають Грицьком Оглоблею. Це той Гнат Голобля, котрого Сірко посилав до гетьмана Самойловича з особливими дорученнями, в тому числі й у справі царевича Симеона Олексійовича.
