Ілля Милославський. – Так не культурно!» Німецький посол сидить, сміється: «Яке миле дитя!» – каже, а старий віслюк ні сіло ні впало вхопив Сьомку за вухо і так крутонув, що був би відірвав, якби німець не оборонив.
Сьомці від болю світ перевернувся в очах. Він ухопив золоту тарелю (яблука розкотилися по всій їдальні) і щосили торохнув Іллю Милославського по голові! Боярин, заюшений кров’ю, відкинувся на спинку крісла і знепритомнів, а за німецьким послом тільки смуга лягла.
На цей шум прибігла мамка Мар’я Іллівна, страшна, захекана, бачить – тятька її лежить у крові, а Сьомка стоїть, посміхається. Вона в нестямі вхопила зі столу ножа й жбурнула в малого – лезо застрягло йому в стегно. Рана була неглибока, але тяжка – у кров Сьомці вкинулася якась неміч, він зліг у гарячці. Старий віслюк Милославський швидко оклигав, а Сьомка став порченим. Цариця Мар’я Іллівна злякалася, що навіть якщо він очуняє, то виросте калічкою. Вона покликала відданого їй боярина, стряпчого Михайла Савостьянова, і звеліла отруїти Сьомку. Мовляв, скільки ж дитині мучитися? Скажемо, що Бог забрав, і про це більше ніхто не знатиме.
Старий Перепічка та й інші діди-райці покрадьки витирали пучками очі, вдаючи, що вони їх чухають, адже у старших людей із віком завжди сверблять передусім очі, брови й носи. Їм хотілося багато чого поспитати в царевича Симеона, але вони мовчали. Не тепер. Вони, нарешті, й самі здогадалися, чому в нього таке велике праве вухо і хто його розтягнув. Дідам кортіло слухати далі. І царевич Симеон продовжив оповідь.
Стряпчий Михайло Савостьянов, хоч був боярином, але до царських дітей зла не мав. Йому подобався цей веселун-шибеник Сьомка, який капостив пихатим дворянам, а його, Михайла Савостьянова, обминав. І тоді стряпчий тяжко замислився, як би порятувати царевича, щоб і самому не покласти голову на плаху. Так вийшло, що в храмі Василя Блаженного він давно запримітив півчого-малолітка, схожого як дві краплі води на Сьомку. І Михайлові Савостьянову спала безбожна, але єдина рятівна думка – умертвити цього хлопчину замість царевича. Якимись хитрощами стряпчий забрав півчого до себе, отруїв, перевдягнув у Сьомчин одяг і видав небіжчика за царевича. А Сьомку сховав у своєму домі.
Ні цар Олексій Михайлович, ні цариця Мар’я Іллівна, ніхто, окрім стряпчого, не міг знати про таку підміну. У труні лежав точнісінький Сьомка. Єдине, в чому поталанило бідному півчому, – це те, що його поховали з такими почестями, як царського сина. На похорон прибули всі патріархи, митрополити, архієпископи, прибув навіть сам вселенський патріарх Паїсій Олександрійський, і вони відспівали в церкві архістратига Михаїла не того небіжчика, за яким голосила вся Московія. Сьомка, хоч сидів захований за сімома замками, чув голосіння тисяч і тисяч людей, які зійшлися на похорон.
– А що ж цариця – хоч сльозу пустила? – спитав дід Перепічка.
– Ну, я ж не бачив, – знизав плечима Симеон.
– Та ’кий чорт пускав ту сльозу? – сказав Гнилиця. – Як вона сама ж його і вгробила.
– Панове, давайте дослухаємо
