«Ось тобі, государю, п’ятдесят моїх червоних на щасливу дорогу. Ти дійдеш, я бачу».
Він помер, не заплющивши очей, бо їх у нього не було, але сліпий Ілля і мертвий усміхався до неба порожніми очницями. Так із тим загадковим усміхом його й загріб кривий Прокл серед поля, і далі вони пішли вже удвох.
2
В Архангельську знайшли морську пристань, де стояли всілякі судна, вітрильники, великі рибальські човни, веслові струги, баржі й навіть один двощогловий корабель, але кого кривий Прокл не розпитував, ніхто не міг пояснити, як звідси випливти на Дон. На Соловецькі острови, де монастир і тюрма вкупі, – будь ласка, вони тут, у Білому морі, а Дон – це десь на іншому краю світу.
Тут-таки поруч були й торгові ряди, де продавали повно всілякої риби, борошно, шкіру, сукна, мед, віск, поташ, і Прокл вирішив купити царевичу шкіряні чобітки та каптанчика, зодягнути його якщо не по-царському, то бодай по-людському. Та коли він в одного крамаря хотів розміняти золотого, відразу десь узялися стражники – звідки в жебрака-обірванця золотий червінець? – скрутили бідного Прокла, обшукали і знайшли цілу торбинку з іще сорока дев’ятьма червоними. Кривий не міг пояснити, де він узяв такі гроші, тільки й устиг кивнути Симеонові, щоб той відійшов чимдалі й не втручався в розмову, бо його теж, обшукавши, пов’яжуть.
Бідолашного Прокла спровадили на Соловки, згодом Симеон сам бачив, як кривого, забитого в колодки, садовили на струг разом з іншими каторжанами. Кривий теж помітив його здалеку на пристані й голосно закричав: «На Дон! На Дон!»
Проте Симеон у розпачі вирішив спершу дістатися на Соловки і спробувати якось викупити Прокла за ті п’ятдесят золотих червінців, що йому дав сліпий. Одного разу йому вдалося пристати до гурту прочан, котрі їхали до Спасо-Преображенського монастиря, і так він дістався на острів. Але ченці сказали йому, що, відколи світ, нікому ще не вдавалося визволитися чи викупитися з підземної монастирської в’язниці, куди ні сонце не заглядає, ні муха не залітає.
Симеон поневірявся там місяць, старцюючи біля брами, та йому не вдалося навіть дізнатися, де карається кривий Прокл і чи він хоч живий.
Одного дня, коли Симеон біля монастирської брами розплакався від розпуки, до нього підійшла сама доля. Хтось поклав йому на простягнуту долоню не бублика, не маківника, а цілу копійку. Симеон звів заплакані очі й побачив могутнього молодця, зовсім не схожого на тутешніх прочан – кармазиновий каптан, сап’янові чоботи, чорні вуса, хвацько підкручені вгору. Очі горіли двома смолоскипами.
«Чого плачеш, отроче?» – спитав молодець, і Симеон ні сіло ні впало сказав, що хоче на Дон, та не знає туди дороги. «А навіщо тобі на Дон?» – «Там воля», – відповів Симеон. Це так сподобалося молодцеві, що він сказав: «Тоді нам по дорозі. Поїдеш зі мною?» – «Поїду».
– Чи здогадуєтеся, панове, хто то був? – теж поблискуючи очима, як смолоскипами, спитав Іван Міюський.
Діди-райці,
