я тебе не туди везу, – сказав полковник.
І правда була за ним. В академії Кирикові не сподобалося. Там теж навчання провадили мертвою мовою. Тільки до однієї додалася ще й друга – латинка. Кирик занудьгував. Він ще дужче переконався, що в цьому світі існує якась лукава змова. Люди мовби не живуть, а придурюються. Кривляються, як у вертепах та інтермедіях, що їх в академії ставили спудеї. Кирика не цікавили ні ті одноманітні вертепи з мальованими вусами та робленими з клоччя бородами, ні злодійські забави, коли спудеї налітали на чужі садки або й на ярмарки, де змагалися між собою, хто більше вкраде бубликів чи маківників. Хіба це навчання? Хіба це життя? Кирикові під серцем запекла дорога. Вона, ця дорога, жила в ньому й кликала, але він ще не знав куди.
Кирик зрозумів, що з академії він вийде уже підтоптаним парубком і стане якимось писарчуком чи дячком, котрий навчатиме дітей непевної грамоти, приставши на лукаву змову. Тому треба звідси тікати, поки не пізно. І Кирик пішов додому.
Мати зраділа його поверненню.
– Уже вивчився? – спитала вона.
– Вивчився, – сказав Кирик.
Він пішов до Христусі й побачив, що вона стала дорослішою і ще гарнішою.
– Так швидко вивчився? – спитала Христуся, наче не задоволена тим, що він повернувся.
– Приходь увечері до озера, – попросив Кирик.
– Я подумаю, – сказала Христуся.
Але прийшла. Кирик вперше спізнав таємницю поцілунку. Хто вигадав таке диво? Хто перший?
Та щойно він помирився з Христусею, як знову, мов у тій казці, прикотилася Кобиляча Голова. Спершу Кирикові гостро запахло грозовим дощем, а потім приїхав Богун. На довгому поводі він привів ще одного коня.
– Був я в Києві, знаю, – сказав Богун. – Збирайся, поїдемо.
– Куди?
– Побачиш.
Полковник переконав матір, що мусить забрати Кирика з собою. Мати не перечила. Вона бачила й відчувала в синові його дорогу.
Богун підвів до хлопця запасного коня. Кирик вистрибнув на нього, не стромляючи ногу в стремено, і попросив полковника зачекати.
Кирик прискакав до Христусі, як справжній козак, і похвалився, що знов від’їжджає, але він до неї неодмінно повернеться. Кирик її дуже любить. Він за нею сохне.
– Ненавиджу, – сказала Христуся.
2
Через день і ніч вони з Богуном переїхали Дике поле.
– Як звати мого коня? – спитав у Богуна Кирик.
– А то вже ти сам мусиш його назвати, – сказав полковник.
Минали гомінкі пінисті Дніпровські пороги, перепливали кіньми річки, стоячи на сідлах, і якби хтось подивився здалеку, то подумав би, що запорожці пливуть по воді на своїх підошвах. Поки доїхали, Кирик став добрим їздцем, а кінь його звався Гервасієм. Був таким розумним, що йому личило людське ім’я.
Богун привіз Кирика на невеличкий острів, званий Жаб’ячим, що ховався далеко в плавнях, куди, здавалося, не ступала
