вінець!»
Вони ж не знали, кого насправді ведуть до Архангельська на Біле море, думали, що боярин спекався якогось байстрюка, нагуляного покоївкою, а тут почали здогадуватися. Сьомка також раніше не бачив цього знаку, він з’явився, мабуть, після того, як його поховали в чужій личині. Господь, угледівши кривду, вчинену над царевичем, навіки позначив його своїм знаменням. Але Сьомка про те не знав, бо, відколи пішов із Москви, оце роздягнувся вперше.
«А ти, Прокле, ще придивися, що то в нього на грудях», – сказав сліпий, усміхаючись до неба, де весело літали пташки.
Кривий Прокл з острахом скосив очі на Сьомчині груди, і з його беззубого рота вирвався зойк.
«Молодий місяць, схрещений із шаблею», – прогугнявив він пошепки.
І тоді вони обоє разом – кривий, косий, беззубий, гугнявий, голий-голісінький Прокл та сліпий, однорукий, нагий від п’ят до сивої бороди Ілля вклякли на коліна перед царевичем.
«Государ-батюшка, милостивий самодержець наш всемогутній, – заблагали вони, підвиваючи. – Не вели карати, а вели помилувати!»
«Встаньте, – сказав Сьомка. – Ви мені життя врятували, яке там карати. Встаньте, бо нам із вами ще далеко йти до Архангельська».
Сліпий Ілля боязко підвівся, затуляючи долонею дармовиса, що теліпався між його кістлявими ногами, а кривий Прокл, який, побачивши царське знамення, так і лишився косим, смикався на місці й не міг ні встати, ні зрушити з місця. Раніше навчав Сьомку, як треба ходити, а тут сам ані руш, наче йому відібрало ноги.
«Ти он наступив коліном на бороду», – підказав йому сліпий Ілля й усміхнувся до неба, де радісно щебетали пташки, глузуючи з бідних бурлаків.
Ошелешений Прокл визволив бороду з-під коліна, звівся на тонкі тремтячі ноги і теж затулив обома руками свого дармовиса. Так вони довго стояли знетямлені, мовби забули, куди і для чого йдуть. Врешті-решт зодяглися, кинули на плечі торби, перехрестилися й потягли в далеку дорогу, бо їм, правду кажучи, давно годилося бути в Архангельську.
– Стривай! – не втримався тут старий Гнилиця. – А де ж подівся той возик, що старці на ньому спершу тебе возили? Наче ж був у них возик, чи я щось не дочув?
Діди-райці схвально закивали головами на таке запитання: справді, куди подівся возик?
Симеон здивовано подивився на Гнилицю і пояснив:
– Кривий із сліпим ще в П’янді на ярмарку виміняли за нього шило. Дуже потрібна річ у дорозі, шило часто нас виручало. Бо є такі вурки, що й у старця готові забрати торбу, тоді шило годиться не тільки як шевське знаряддя, ним боронитися можна. Але перед тим, як скупатися у Волзі, ми проміняли шило на мило. Ми ж у Волзі милися з милом.
– Нащо вам здався той возик? – чемно дорікнув дідам Сірко. – Теж мені, знайшли, чим журитися. Ну, як діти.
– Жалько все-таки, – виправдався Гнилиця. – Кривий із сліпим могли ж далі до Білого моря повезти царевича на возику, якщо вже довідалися, хто ото з ними.
Симеон
