кажеш, пане Зубе, я дивуюся з тебе.
Зуб ніяково примовк і не знав, куди подіти свої замащені риб’ячим жиром руки.
– Про мене, Семене, – буркнув він, облизуючи пальці.
Царевич не втямив, що Зуб мовив приказку, і подумав, що це він його зневажливо назвав Семеном, через те вирішив присоромити Зуба ще дужче.
– Чи, може, ти здатний передати мого листа прямо в руки цареві? Вхожий ти в государеві палати?
– Ні, – відповів Зуб. – До гетьмана можу підійти коли завгодно, а до царя – то й гетьмана сплоха не пустять.
– Не пустять, – в один голос підтвердили діди-райці. – Викотять, як бджоли муху.
– Ото ж бо! – сказав Симеон. – І немає у мене такого чоловіка, щоб я міг передати листа через нього прямо в руки батенькові. Надто багато ворогів у мене. Тому прошу всіх вас, панове запорожці, а особливо тебе, пане кошовий отамане, нікому з московських людей не говорити про мене.
– Боже збав, своя хата – покришка, – сказав дід Покришка. – У нас на Запорожжі, щоб ти знав, кожна тайна і кожен курінь під покришкою, звідси не вислизне жоден секрет.
– Не вислизне, – затрусили вусами діди-райці Гнилиця, Кваша, Черкас, Щобтискис і Перепічка.
– Я так розумію, що ти до нас прибився не з доброго дива, – мовив Сірко, посмоктуючи люлечку-черепушку. – Щось же тебе привело саме до нас? Не Іван же Міюський?
– Мене привела до вас сама доля, – сказав Симеон.
– Он як! Тоді ми готові тебе вислухати. Від початку і до кінця.
– Добре, – погодився він і, кашлянувши в кулак, щоб прочистити голос, розпочав свою неймовірну оповідь.
Розділ ІІІ,
з якого дізнаємося про жахливу витівку малолітнього Симеона, його умертвіння рідною матір’ю та про подальші поневіряння царевича
1
Він сказав, що спершу йому, малому, жилося в царських палатах, як у Бога за пазухою. Він був улюбленцем-пестунчиком царя-батенька Олексія Михайловича й цариці-матінки Мар’ї Іллівни. Вони зі своїх дітей нікого так не любили, як його, навіть дочку Софію, не кажучи вже про Федора чи Івана. А кого люблять найдужче – тому й дозволяється найбільше, і малому Сьомці (так його тоді називали), вільно було гуляти де схоче. Батенько Олексій часто брав його до своєї канцелярії, садовив собі на коліна, і хай там що – чи посли, чи бояри, а Сьомка грався його печаткою, каламарем, гусячим пером або висмикував волосини з царевої чорної бороди. Чого він тільки не витівав, усе йому прощалося. Чи каламар перекине й виллє чорнило на царську грамоту, чи підкрадеться до когось із бояр і надзюрить йому за халяву в чобіт (він змалечку терпіти не міг бояр), чи навіть купку накладе комусь у шапку, – все Сьомці сходило з рук.
Але матінка Мар’я Іллівна дуже гнівалася, коли він капостив її батькові, а своєму дідусеві Іллі Даниловичу Милославському. Видно, вона тата свого любила не менше за сина, тому сварила Сьомку за каверзи,
