навпроти гостей, аж засовалися на широкій лаві, так їм не терпілося почути, з чим прийшли гості. Пелех переводив свої тверді очі-таляри то на Івана Міюського, то на молодика, котрий уже розстебнув свого зеленого лисячого каптана, під яким була вишнева черкеска. Суддя Білий подумав, що взагалі-то воно не зовсім правильно, що вони оце втрьох будуть вислуховувати донців із таємним зізнанням. У таких непростих випадках переслухання мав би провадити він сам, військовий суддя, а тоді вже виносити питання на старшинську чи й козацьку раду, якщо воно піддається розголосу. Так собі подумав Степан Білий і відчув, як йому засвербів кібчик, наче там у нього справді був хвіст і ним уже час було покрутити.
Писар Яковина не зводив очей з молодика в дорогому каптані й черкесці. Він одразу помітив, що в того праве вухо вдвічі більше за ліве, і вбачав у тому якийсь особливий знак. А який – вони зараз дізнаються.
Іван Міюський теж уважно подивився на молодика й, помітно вагаючись, запитав:
– Мені сказати чи ти, ваше сіятельство, сам скажеш?
– Я сам, – мовив молодик і підвівся, поправляючи на голові соболину шапку-макітру, наче боявся, що вона впаде і розіб’ється. – Я єсмь великий московський князь і рідний син нашого государя Олексія Михайловича, а зовуть мене царевич Симеон Олексійович.
Він примовк, щоб завважити, яке враження справили його слова на старшин, але ті були настільки приголомшені, що не подали жодного знаку. Їм сперло дух і заціпило. Вони навіть не встигли поставити під сумнів таке звідомлення, як тут озвався Іван Міюський:
– Це чиста правда, панове. І в тому ви ще не раз переконаєтеся.
– Чи можеш ти потвердити свої слова під присягою? – нарешті отверз вуста суддя Білий і запитав у донця те, що й годилося спитати судді.
– Присягаюся всім святим, що є в мені й коло мене! – перехрестився Іван Міюський. – Присягаюся Господом-Богом і осіняю себе святим хрестом, що перед вами істинний царевич Симеон Олексійович, син великого государя й великого князя, володаря усієї Великої, Малої і Білої Русі.
– А чим це можна довести? – спитав суддя Білий і враз подумав, що за таке запитання можна позбутися голови, якщо царевич виявиться правдивим.
– На його сіятельстві є достеменний знак від Бога, – сказав Іван Міюський.
Усі троє старшин втупилися у праве вухо молодика, вдвічі більше за ліве, гадаючи, що то і є той знак, але тут-таки кожного з них узяв сумнів. Вони ніколи не чули, щоб царським знаменням було якесь вухо, хай навіть віслючої величини. Навпаки, такий лопух міг вирости в дідька чи в якогось перевертня, тому старшини знову витріщилися на вухо молодика – чи не загострене воно на вершечку і чи немає на ньому волосся? Ні, вухо було округле, гладеньке й рожеве.
Здогадавшись, до чого так приглядаються старшини, Іван Міюський сказав:
– У Симеона Олексійовича знамення на плечі. Вроджений царський вінець. А на грудях – схрещені шабля і серп молодого місяця. Я це бачив на власні
