продавати бриндзу. Ярмарки відбувалися там (у ті часи) двічі на рік: влітку на святого Іллі та восени на Покрови. Жидів-купців у горах не було, а вірмени вже не ходили з купецькими караванами через Чорногору на Угри. Тому гірські ґазди самі продавали надмір своєї праці. Було багато вовни, з неї ткали вдома грубе сукно і продавали на ярмарках. На ці ярмарки люди також гнали волів, ялівок, а от телят ніхто ніколи не продавав. Сама подорож в обидва боки тривала вісім днів. Фока з батьком вели по двадцять коней, завантажених бербеницями з бриндзою. Коні йшли рядком плаями і ґрунями, один кінь вільно прив’язаний до другого. Коней вибирали бувалих, відважних, самостійних, послушних у ході ланцюжком. Фока йшов поруч із конем-провідником, а батько – у кінці валки. Кінь-провідник значив не менше, ніж провідник-людина. Він знав стежки, знав усі небезпеки на них, не збочував з дороги, навіть якби хтось його підганяв, слухав тільки своїх господарів, до чужих був налаштований вороже, міг бути навіть небезпечним. Здалека відчував диких звірів, зупинявся, втягав повітря, храпів або глухо іржав, остерігаючи людей і коней. Отак вони йшли хребтами, ніби високими берегами над лісовим морем. Ішли попри Дземброню, попри Суху Сиглу, а як заходили нижче від Чорногори у ліси, то кожен тримав зброю напоготові. Так доходили до гірського села Луги, першого на угорському боці. Там кожен, хто приходив з Лядчини, мусив внести ярмаркову оплату (тридцять ґрейцерів від сідла). А вже звідти спокійно мандрували до Сиґета. Ярмарок у Сиґеті був такий великий, що треба було вийти на чималу висоту, щоб побачити все, або аж на Чарду, поле за містом, де стояли стовпи і де колись вішали розбійників. По три дні сходилися люди. Роїлися марамороські волохи, гуцули, русняки, словаки, жиди, між ними крутилися вірмени та мадяри. Все те, що тепер привозиться і вивозиться залізницею, тим усім забезпечували і все залагоджували сиґетські ярмарки для цілих угорських північно-східних Карпат. Іноді у містечку з’являвся якийсь мадярський пан, підганяючи четвірку розкішних коней.
Тоді Фока бачив знаменитого пана Сольфанція, того, що хотів бути найстаршим паном і не давав цісареві набирати рекрутів з угорських гір. Чотири коні-змії несли бричку, кидаючи нею направо і наліво. Фока добре запам’ятав собі того пана.
Якось весною раптово зароїлися гори. Настали так звані рейвахи – угорське повстання, яке й досі так називають. За горами спалахнула «кошутська війна». Угорські пани збунтувалися проти молодесенького цісаря. І через гори, переважно ночами, на Угри втікали розквартировані в Галичині угорські полки, вириваючись із гарнізонних міст. Солдати буцімто в’язали офіцерів та старшин і примушували їх повертатися в Угорщину. Вже багато полків пробилося гірськими плаями, коли мандатори отримали суворий наказ протидіяти цьому. Виконуючи накази пана цісаря, що їх він видавав своїм народам, вони з допомогою сільських гайдуків, званих пушкарями, залучали цілі села, і створені таким чином загони, так звані ровти, загороджували колодами й засіками гірські стежки
