мед, свіжу й сушену садовину, словом, усе, що було в хаті. І Фока таки вчився, тямущо схоплював письмо.
До Фоки в горах мало хто знав «панську» грамоту. Про ватажків опришків, про найславнішого з усіх Довбуша, про того мудрого співака Дмитра Василюкового, про панича Антося Панкевича, сина ревізора (названого через це Ревізорчуком) розказують, що вони знали письмо. І це зрозуміло, то ж були леґіні-опришки, воювали з панами, не боялися нікого. Але щоби хтось із осідлих ґаздів знав письмо – не дай Боже! Може, і знав, але про те неможливо було дізнатися, бо від часів, коли цісарський мандатор Гердлічка засадив Петра Танасійчука з Ферескула до катуша і тримав його там у мокрій пивниці півтора року, а ще кожних кілька днів велів його бити й катувати, аби той зізнався, що збурював людей – а все через те, що той прочитав сусідові якийсь контракт, – от від того часу люди зрозуміли, як небезпечно знати грамоту і дуже з тим крилися. Перед Фокою тільки старий пустельник Максим із Явора під Чорногорою знав письмо.
Фока швидко підучився, непогано читав і весь час випитував ученого чоловіка про оті найцікавіші книжки. Той, одначе, ще не давав йому їх читати. Може, то теж була його таємниця. А ще пан так паплюжив реваші та карби, оті вирізані на колодах обрахунки, що навіть Фоці було смішно. Бо Фока собі думав, що панське письмо досконале, архимудре, а для полонин та лісу згодяться й віковічні гірські карби. Але вчений пан: ні та ні, тільки свою мудрість визнавав.
Однак був він чоловічком добрим, зичливим, видно, що хотів, аби людям було добре. Фока приніс йому на Новий Рік перстеник щастя. Такий, що й тепер можна всюди знайти: посередині сонечко, а з обох боків сонечка дві п’ятдесятки, вириті ревашевим письмом. Це означає: «многая літа, до ста літ». Здається, над тим перстеником відмовили шістнадцять примовлянь, відповідно до кількості квасолі, яка була в одній зі старих коробочок у Шумеєвій коморі.
Фока тішився, бо зимою вченому чоловікові стало ліпше. Він вважав, що то так добра ворожба подіяла, його перстеник. Прийшла весна, і хворому знову стало гірше. А через те, що не міг всидіти на місці і весь час ходив, говорив, дуже переймався будь-чим, завжди хотів виправити людей і тому постійно нарікав на тих дурних і безбожних горян, – врешті якось так розкашлявся, що помер. Фока плакав за вченим, як за татом, сам справив йому похорон і влаштував гучну гостину на поминках. Про поминки небіжчик якось ніколи не казав, що то поганський звичай. Не любив бідака говорити про смерть.
Пам’ять і честь померлого люди гучно відзначали у хаті Буліги. Шкода їм було того сироти, що мав стільки мудрості, а нічого то йому не помогло. Згас далеко від своїх, далеко від свого роду, від панських звичаїв і панських гонорів. Буліга й молодий Фока щедро вгощали поминальних гостей то бужениною, то банушем, то горілкою, то медом. Потім ще й щиро бавилися біля небіжчика в ігри, приписані звичаєм. Спочатку гралися в жужукало1. Жужукали із запалом, аж хата дрижала, а здалека гучало так, ніби органи грали. Бавилися
Різновид гри «Монетка»
