ніде – на жодному святкуванні, на жодному людному зібранні. А що Шумей зістарівся і Фока був справжнім ґаздою у старій ґражді, його дім був відкритим для всіх. І хоч стояв не при дорозі, але кожен туди заглядав чи й заїжджав, аби дізнатися, що діється, аби побачитися і набутися з людьми. Фока, як колишні гірські ґазди, нікого не відпускав, поки його не нагодує, поки не пригостить і дасть нічліг. А як, бувало, могли натанцюватися й навеселитися випадкові гості у старій Шумеєвій ґражді! Наслухатися співів, музики та всіляких оповідей. Вряди-годи заходили якісь подорожани, так звані «світовани», розповідали новини. А часом з’являвся такий дід, що раз на кілька років сходив зі свого верху, розповідав про давнину, воскрешав її перед слухачами. Ніби серце Верховини забилося у старій ґражді, ніби з її закамарків і подвір’ячок заговорили духи ґаздів та леґінів. Не рахуючись із коштами, Фока влаштовував гучні й пишні храми. Ще й перевершив у цьому давніх ґаздів.
Він усюди мав своїх танечних побратимів. Зустрічався з ними всюди, іноді аж у Сеґеті, куди ходив на ярмарки, а ще в Полянах Угорських, у Косові та Вижниці. Коли зустрічалися побратими, то так витанцьовували, що музикантам аж пальці пухли. А Фока з побратимом танцював і танцював, то приспівуючи, то стріляючи для втіхи. І так цілу ніч до ранку, а потім ще до полудня і ще трішки до вечора, а затим знову цілу ніч.
І що ж вони танцювали? Зображали давні пригоди своїх предків і свої історії. Замахувалися один на одного бартками, танцюючи і присідаючи, ніби погрожували, перекидали бартки один одному, ніби викликаючи до бою. Потім, наче після бою, єдналися, обіймалися за шиї і танцювали у злагоді. А потім кудись разом мчали з піднятими бартками, дивлячись удалечінь, шукаючи ворога. Так ніби разом мчали через гори, здобували міста, втікали від погоні. Потім дріботіли майже на місці, рівно, помаленьку, але вперто просуваючись уперед, увесь час до кола, наче показували спокійне пастуше життя. Знову музика зривалася, як водоспад, ніби зашуміла вода зі спущеної загати. Лунали викрики, а танцюристи в тому нестримному ритмі ледь похитувалися, міцно стоячи на ногах, ніби під ними несеться річкою дараба. Танець постійно змінювався, не був однорідним. Повторював усілякі історії – давні й теперішні.
Біда була тільки в тому, що Фока затанцьовував до знемоги кожного побратима, кожного здолав у танці, вимучив до краю. Слава про це рознеслася повсюди.
Аж одного разу з’явився у Сиґеті молодший від Фоки леґінь, родом з угорського боку, якийсь злидар і вбраний бідно, але що то шкодило Фоці! Звали його Мись, а жартома кликали «Мись чи Моцак», бо хлопець був сильний. Він витримував Фоків крок. Чого лиш Фока не пробував… І музик замінював, щоб були незаморені, свіжі. Й аркана танцював годинами, також замінюючи танцюристів, танцював так, аж підлога ламалася. І круглєка так само. Ніщо не допомагало. Мись танцював невтомно. І здобув слави у Сиґеті. Загірські люди пишалися, що один із них може дорівнятися у танці самому Фоці.
Та прийшла черга й на Міся. Якось до Сиґета
