бабці, Марії Чорниш, однієї з останніх зі згасаючого покоління, я чув колись, яку велику пристрасть мав молодий Фока до танцю. Бабця розповідала жваво, з чарівною посмішкою: «Я тоді мала, мабуть, років з десять. Видивлялася на Фоку, не могла надивитися. Ніколи не забуду, як він виглядав у великому старовіцькому високому капелюсі, які колись носили опришки. А капелюх той був обвитий широкою мосяжною бляхою, а з-за бляхи стирчали і високо розвівалися павині пера. Коли він танцював і нахилявся у танці, то на широчезному поясі, набитому цвяшками, дзвеніли й бренькотали ланцюжки та пістолети. А він був такий гарний і привітний. Куди б не зайшов, де б не з’явився, така була радість, вітали його, як великого пана. Ет, навіть не так – скоріш як самого цісаря. І ґазди, і пани, і старшина, урядники й жиди – всі йому раділи, всі посміхалися, вітали його сердечно. Таку мав шану! І все мандрував. Та що там казати, – розповідала стара, – хоч що згадай, не було славнішого за нього! Були такі, що хотіли його наслідувати, але нікому то не вдавалося. А Фока що слово мовив, що співанку заспівав на толоці – й розходилося, розліталося по усіх горах».
Фока танцював і в старшому віці. Танцював з останнім із роду Василюків з Голів, поважним ґаздою, як сам Фока, але мовчазним, серйозним, неприступним для чужих. Танцювали собі потихеньку, поважно, мовчки. І з Дмитром Шекєриком з Красноїлля – ґаздою порядним, говіркиим, щирим. Балакали, розповідали щось один одному, не могли наговоритися, попивали потрошки, весело танцювали, знову говорили, розповідали без кінця.
Наймити
Наймити родини Шумеїв пишалися тим, що їй служили. Хто своє відслужив, той отримав ґрунт, багато хто з них стали добрими ґаздами. Довго згадували доброту і лагідність старого Максима, щедрість і мудрість Фоки.
Якось, коли худобу зігнали з високих полонин, один вівчар, що звався Трофимко, не допильнував овець. Вовки роздерли майже двісті голів. Було це перед самим відходом із полонини. Сам ґазда Фока, спокійний за все, поїхав додому на день раніше, щоб приготувати прийняття на свято повернення з полонини. Для будь-якого ґазди то була б чимала шкода, а для Фоки ще й справа честі. Бо всі вважали, що наймит, котрий попрацював у Фоки, вийшов із доброї школи. Для недбалих та лінюхів у Шумеїв не було місця. Кожен вчився для себе.
Приходить вівчар Трофимко до Ясенова, розказує, що з ним сталося. Просить людей у дворі, щоби хтось із них переказав Фоці. А з ним ніхто навіть говорити не хоче. Вівчар не знає, що йому робити. Хата повна, там якісь люди, ґазди і пани сидять коло господаря. А в кухнях і на подвір’ях такий рух, як на весіллі. Варяться бануші, голубці, пироги, ковбаси, юшки, вже чекають бочки з пивом. Сьогодні святкують щасливе повернення з полонини. Тому вся родина Фоки, і вся служба, і сусіди мають разом вечеряти. Вівчар іде далі, заходить до хати, де сидить Фока, звертається до господаря. Кожен у дворі думає – ого, пропав вівчар, пропало його ґаздування. Фока сидить, попихкуючи люлькою, розмовляє з гостями. Наймит стоїть на порозі, мовчить.
– Ну,
