нелюбого йому вершника, але так хитро, що нераз скидає з себе за кожної нагоди або, розігнавшись, гупає ним об дерево чи стягає зубами з сідла.
Стара приказка перських пастухів, увічнена у Зенд-Авесті, каже: «Завдяки розуму пса існує світ». А ми, діти гір, дивлячись на цей гірський світ, вертаючись думкою до того, як він повстав і народився з пущі чорної, бездонної, безмежної, пустив коріння, як забудувався на царинках і далеких пасовиськах, видряпався під хмари на недоступні колись полонини, як утримався і тримається донині, ми повинні вигукнути: «Завдяки розумові, завдяки відвазі, завдяки шляхетності коня існує цей світ. Послухайте, який запальний ритм копит лунає серед пущі! Він уторував тут шлях і завжди є барабаном піонерського походу людини».
Царинковими м’якими плаями, лісовою грузькою або кам’янистою стежкою, взимку по глибокому снігу, по липких, мов ґума, підмерзлих грудках землі, по кризі і серед розтаней, із крутих схилів, із самотньої хатини, обережно похитуючись, виважено роблячи кожен крок, жваво й весело йде кінь. Несе, мов рухома колиска, маленьку дитинку до далекої церкви, на хрестини. І так від колиски усе життя служить людині гуцульській. Аж врешті на виснаженому і змореному коні з понуреною головою приїздить із-за гір на верх до хати священик, щоб віддати останню послугу душі, що відходить.
По полонинах, пущах та вертепах, на скелях біліють кістки коней, які вже відвікували своє, завершили долю, виконали призначення. Пісня їм хвалу співає, а смереки гойдаються, черпають соки з їхньої крові, що всоталась у землю, шумлять під вітрами.
Коні – то особлива оздоба і гордість Гуцулії. Надмір коней у нас мотивують гіпотетичним кавказьким походженням народності, бо схоже на те, що серед усіх гірських племен у Європі, можливо, через таку розпорошеність поселень, лише гуцули були вершниками з давніх-давен. Звідси не один звичай, звідси вбрання, зокрема жіноче – замість спідниці запаски, пристосовані до коня.
Проте основою пастушення є вівці.
Після коней дорогу над Черемошем щільно наповнили живоплинними брилами теплі й кошлаті хвилі овець. Повільніше, густіше, але не менш буйним напливом, ніж якби хвилі Черемошу вийшли тимчасово на високий берег, на дорогу. Вівці не тільки повністю заповнили дорогу, вони переливалися ширше і вище по стрімких схилах, куди б не дісталася жодна повінь. Розсипалися й глибоко вниз до самої води. Хіба що підскальне море, коли виллється колись із пупка землі, буде так переможно панувати і так спокійно грати-затопляти. Поки ж, затиснене під Паленицьким плоскогір’ям, дрімає собі. Тільки зрідка прокидається і підглядає то тут, то там, то одним морським оком, то другим.
Вівчарі квапливо усували з дороги перешкоди, насамперед безжально проганяли всіх інших звірят, щоб овечки не лякалися, щоб, борони Боже, не стовпилися, не сполохалися. Вибігали наперед, благали тих, що їхали у протилежному напрямку, аби почекали десь збоку у сховку, аби не кривдили дроб’єт, аби подув остраху не налетів на овечок. І ті з розумінням відступали, терпляче
