псини, лякаються шелесту гірської миші, але там високо, понад лінією життя, добираються до межі снігу, над звислі сніги, до скельних урвищ. Ці зневажені стада сунуть так само безстрашно і під лавини, і під блискавки. А потім, як після достатнього поживку, зсуваються разом із кам’яними лавинами, самі, мов живі валуни, і течуть, плюскочуть, і все дзеленькають: дзінь-дзінь, бам-ба-лам, пирсь-пирсь.
Проте, хоча на цих овечих хвилях котиться і точиться цивілізація, чи можна сказати, що цивілізовані люди зберегли у серці й душі хоч якусь згадку про овець, хоча б кучерик або волосок на пам’ять про весь овечий рід? Навіть скотарі обмежують свою вдячність такій нудній тварині годуванням, відбором і теплою кошарою. Тим більше, ніхто з цивілізованих людей не вважає овець друзями, як інших звірят. До того ж, коли про це запитати, не можуть надивуватися, що старожитність колись обрала своїм гербом ягня, і хором волають, що це взагалі не був щасливий вибір. Так ніби минувшина, походжаючи перед крамницями з гербами, примхливо вибрала собі герб, як вибирають кожух, такий чи інший. Більше того, що вище піднімаються люди у цивілізації, то соковитішу зневагу – щиро чи нещиро – вкладають у слова «стадо баранів». Чи заради легкого вивищення? Чи радше для того, щоб самим собі встановити застережний знак проти падіння до того рівня тваринності, до якого довели приручених овець?
Але гуцульських пастухів, як і тисячі років тому ізраїльських, таке не влаштовує. Бо хто знає, що об’явиться чи насниться людині в пустирищах під час грози із громом, під загрозою сніжної лавини чи обвалу каміння? Хто знає, який образ потряс її і навів на порівняння людської долі з фатумом овець, коли хоч би раз, охоплена жахом, людина усвідомила свою безпомічність. Що гірше, коли вона визнала, що є дурною, бо їй нічого не залишилося, як тільки притулитися до жменьки собі подібних. Може, у серці вівчаря назавжди закарбувався й образ овець-матерів, які біжать за вівчарем, жалібно бекаючи, коли той забере ягня, без марного спротиву, ніби втратили весь порив тієї сміливості, яку дає материнство. Знову і знову повторюється й постає перед його очима той зародок овечого роду – ягнятко. Тихе ягня, що ледве перебирає кривими ніжками, але дріботить за вівчарем, сміливо тулиться до нього: «Ось я, біля тебе». Бігає за ним слід у слід, лізе до колиби, а ще й до хати, пнеться до вікна, заглядає і бекає: «Пустіть, це я». Хоча пастух знає, що від овець годі чекати розуму чи розуміння, але каже, як колись Пастух ізраїльський: «Вівці мої знають мене, слухають мене, вірять мені». Бо Творець приголомшив пастуха, показуючи йому ягня, шепнув йому, заповідаючи, отак по-пастушому, по-гуцульськи: «Шимбале-шимбале! Що то за загадка?» І пастух розгадував століттями. Аби розгадати, пригорнув ягня, обдаровуючи його тим, чого йому не може дати матір, затуркана страхом і стадом. Наважився й відгадав: оце обітниця Творця. Так, як багато кому молода мавпочка своїм обличчям дає зрозуміти стурбованість людського обличчя, дуже людську турботу. Як у дитині
