Зрештою, відомо, що його сердечно вітали не тільки у своєму краї. Старші люди розповідали, що ще в 1848 році, коли йому було заледве кільканадцять років, його вітали у Сеґеді угорські панове та маґнати. Бо він сам-один провів таємними стежками загін збунтованих мадярів, які втікали з Галичини на допомогу Кошутові й угорському повстанню. Провів їх під самим носом погоні двох армій. Вдалося йому, повернувся здоровий. Відтоді й роки потому угорські пани вшановували його в Сеґеді і паприкою, що обпікає язик, і гарячим вином, що розрухує кості до танцю.
Знали також і те, що під час добровільної служби у Венеції, яка тоді ще належала до монархії, молодий солдатик Фока був відомим серед венеціанців, бо люди там дуже добрі, як то кажуть чемні, і коли Фока платив їм за вино Шумеєвим ватажковим золотом – платив, чи хто хотів, чи не хотів – зовсім не гнівалися, обнімали його і поплескували по плечу.
І ще кільканадцять років тому в Молдавії, у Галаці над Прутом його не лише вітали, але й платили йому, оті, як їх називають, англікани, хоч і страшенно худі, виглядають геть змоклими, де тільки якась вода, зразу ж завзято тягнуть із неї страшні гроші. Як же їм його не вітати, коли він привіз їм на хвилях Черемошу і Прута весь свій ліс, цілий флот дараб, і то таке дерево, якого ані тут, ані там ніхто не бачив.
Може, його вітали б і десь серед чужої не нашої віри, чи в Єрусалимі, чи навіть у Берліні. Але найдивніше те, що його так само радісно вітали у власнім краї над обома Черемошами, що ніколи нікому не обридли ці вітання, що йому однаково швидко відкривали серця, ніби широкі брами, і колись раніше, і потім. Ще донині так згадують: «Не було такого і не буде. Знайдіть, панове, хоч одного такого, покажіть на світі Божому. То була пишнота і делікатність».
Ним так захоплювалися, що ніхто б не здивувався, якби він отак раптом знудився надто довгою дорогою і фуркнув собі огирем з дерева на дерево, а огир заіржав би десь там угорі над головами переляканої худоби.
Чарів у нас без ліку, різних напрямів, починів та діянь, і як воно ще по-всякому називається. Чарами і жодним іншим цирком нікого у нас не вдасться вразити. І, щиро кажучи, незалежний ґазда хоч і шанує чарівників, ніколи їх не ображає і не зачіпається з ними, але воліє без них обійтися.
Власне так поводився Фока, коли ще хлопцем ходив на верх Ігреця до громового діда, але зовсім не для того, щоб опанувати чаклунство. Тільки заради того, щоби спізнати, що все навколо нас манить, шепоче, смикає нас за волосся, за руки або за поли, аби застерегти, аби показати, що найближче чи далеке майбутнє можна відгадати. Фока сам виконував усі обряди таємні і явні за старою правдою, але до жодного чарівника ніколи не ходив, жодного разу. Він викликав захоплення власне тим, що не пурхав із дерева на дерево, а все ж щодня повертався до давнини, відновлював її й омолоджував. За цим можна впізнати ґазду. Він був останнім із роду Шумеїв, а вже через кільканадцять років після його смерті оповідали
