врешті рушили, а дітлашня ще бігла за ними. Усіх їх обігнала ясноволоса дівчинка. Вибігла перед огирем – і ані руш. Фока мусив зупинитися. «Возьміть мене на коня», – пищала. «А ти чия, як ся називаєш?» – «Я Кренгля, Йосенькова внучка, возьміть!» Фока нахилився й одною рукою посадив дитину перед собою. Кінь полошився і дмухав, бо решта дітей дріботіла за ними, домагаючись писком, щоб їх також узяли. Кренгля переможно поглядала з коня. Хто знає безлюдні закутки Черемошу, дивувався б, звідки там узялося стільки дітвори. На щастя, дорослі наздогнали, забрали дітвору з дороги, стягнули Кренглю з коня, відвели дітей серед їхнього крику і плачу. Через п’ятдесят із чимось років тоді вже стара Кренгля згадувала це з усіма подробицями.
Стиснув боки коня, годованці та гайові за ним, а хлопці дріботіли ще жвавіше і наввипередки. Приспішилися, ще за дня були у Криворівні. Двір не так давно переробили зі старої укріпленої сторожової споруди – станниці, і тому його називали «гірською станницею». Фортечні звичаї збереглися настільки, що було кілька брам і їх старанно закривали. Гості з полонини затрубили, потім стали стріляти з пістолів. Їм поспішно відчиняли одну, потім другу браму й відразу швидко зачиняли, бо подвір’я перед стайнею заповнила худоба, яка щойно прибула з полонин. Знову трублячи і стріляючи з пістолів, заїхали і стали перед будинком.
Сходячи зі сходів, їх вітав пан Криворівні, випростаний і стрункий, хоча вже сивий, польський поміщик, блакитноокий, з лагідним, зосередженим, трохи хворобливим обличчям. Урівноважений, але й сумний, і маломовний – перший гірський ґазда.
За ним на, досить високому ґанку, розташованому на рівні півповерху, стояла скупчена гуртом родина, але на належній віддалі, довкола широкого фотелю, на якому сиділа старезна дама, мама дідича, яку внуки називали Буня. Сонце вже давно зайшло, та її фіолетова сукня світилася і променилася, ніби вся гордість її роду була зібрана у тій сукні. Ніхто не озивався, ніхто не смів озватися, поки Буня до нього не заговорить, і ніхто не рушився без її дозволу. Тільки коли дідич зійшов униз, зірвалася з місця його старша донька, улюбленка Буні, і спустилася за батьком. Дисципліна порушилася настільки, що все живе: дружина дідича, кревні, дорослі та малі діти, домочадці, а за ними й собаки безладно висипалися вниз до гостей із полонини. Віталися гамірно й довго, всі зі всіма. Від вітання, однак, передбачливо усунули начебто прирученого молодого ведмедя на ім’я Брус і безсумнівно прирученого, але тільки стосовно людей, а не тварин, самця рисі на ім’я Смик. Перш ніж відчиняти брами, їх швиденько замкнули до фурдиги, тобто до арешту з кам’яних брил, який знаходився в нижньому саду. Цей трохи похмурий пам’ятник суворих часів, ще сто років тому призначений для диких нападників, тепер лиш іноді використовувався для таких мешканців, як Брус і Смик.
Знову відчинили брами – навстіж, лише у цей день полонинські стада мали доступ скрізь. Вітали їх ще довше, ніж людей. Корови, капризні, як завжди, пішли відразу до млинівки, впевнені, що
