місяченьку, засвіти – засвіти —На ті любі полонинки, на ті красні цвіти.
І нарешті на прощання:
Будуть наші співаночки по горах співати.
А ми будем, товаришу, по світі блукати.
З ґанку Чердака линули за отарами погляди й зітхання, ніби не один із жалем наздоганяв свої вівчарські молоді літа. Врешті полонинська хвиля прокотилася, окремі купки відділялися від головної дороги над Черемошем до її відгалужень, до присілків і самотніх хат на дальніх верхах. Чимало відразу пішло старим і довгим верховим плаєм, що сягає аж Підгір’я, до тих дивних військових поселень, Березовів, як там вони всі називаються: Березів Верхній, Середній, Нижній, Баня Березівська, що сягають ще таких поселень, як Текуча, Шешори та інші. Усе це шляхетські садиби, надані королем ще на початку 15 століття, права на які підтверджують документи, заховані по Березовах. Яка ж то таємнича мандрівка тим старим плаєм, із володінь кедра й жерепу в королівство теплих буковин, з-під снігу в підгірські сади, з одного клімату в інший! Утім, головна хвиля походу рухалася далі, аж до розгалуження обох рік або через перевал Буківця до теплого Косова і навіть ще далі в долини.
Чорний Черемош, званий також Чорною Рікою, народжується з безлічі джерел, із мочарів, з туманів, що безнастанно перетворюються на краплі води, і з вічних рос, там, під великим вододілом між трьома країнами. Тече він увесь час пралісом, збираючи з пущ і полонин усі води цього закутка.
Ріка Чорна, бо огортає її чорнота не кінця і не погибелі, а сором’язливого зачаття. Що більше впродовж століть черемошська пуща насмокталася світла з грудей сонця, то густішою є її пітьма. Лісові куполи не пропускають світла, яке ображає й оголює сором. Чорно вгорі, а всередині – тінисте царство зеленого, що озеленить кожне життя. І хвилі Черемошу – як зелено-срібний оксамит, а такі прозорі, що бачиш дно навіть на глибинах. Царство зелених тіней, притулків, сховків і гнізд зелено прихистить і заколише все живе: зеленій, радій і сиди тихо. Для зелені кожне життя миле, ба навіть гарне, і жодне не є бридким, бо вона, як мати, нікого з них не посоромиться і не відштовхне. Не відкине жодного: забирайся, ти не наше, не зелене. Бо там кожне зелене, надійне. Дивно, що у цих гніздах та лісових кишеньках увесь час мріють і говорять про Рахманів, що тисячі смутків роями вириваються на Схід, до сонця, до рахманської країни. Бо там, на найвищих горах цієї землі, панує таке срібно-блакитне світло, що не затоплює, не нівечить, не засліплює. Лиш огортає те, що близько, тільки те, що на верхівці, у прозорі заслони, добуваючи при цьому із сутності кожного життя приховані іскри вогнисті, найживіші. І не тільки добуває, а ще й наближує те, що найдальше, бо очі самих святих Рахманів, пробиваючи заслони, притягують здалека те, що найгарніше. Тому кожен із нас над Чорною Рікою – листок чи птах, гадина чи людина, вівця чи орел, пронизаний і зігрітий далекосяжними очима, сидить тимчасом тихо у зелені й вірить. Будь таким, яким є, яким тебе Бог сотворив, тільки не зроби Йому стиду.
Черемош
