третій ґазда – сам Ісус Христос…Описуючи працю кожного з них, як дають поміч, працюючи в полі, як научають, як рятують людей, далі пісня оповідає про труди і страждання Спасителя. Краплі поту Його просякають у землю або підхоплює їх вітер і несе в пущі. А де впадуть – з’являються царини, виростають господарства.
Вітри буйні у пущі заносять,
І стають в кути чудні протеси,
Протеси чудні – дворища людні,
Двори, обійстя – ясні ґаздівства.
А далі пісня, як молитва, нагадує про муки Спасителя: вдячна душа незнаного пісняра, а вслід за ним і ціла народна традиція не хоче, не може вірити, що світ міг би бути німим, глухим до того, що найбільш любе людському серцю, бути жорстоким до самої святості, яка раз з’явилася на землі. Тому жодне дерево з пущі не хоче брати участі у завдаванні мук. Тільки одна хробачлива верба згрішила… І течуть сльози і кров людська…
Де сльози сплинуть – там зійде вино,
Винниці шумні – заквітнуть синьо,
Заквітнуть синьо – зародять щедро.
А де кров хлюсне, церква заблисне,
Триверх крилатий – на оба світи,
Дзвони задзвонять: світи ся вклонять.
Вклоняються світи перед таким великим трудом і пожертвою.
Пісня чинить набожну похвалу праці та трудові. Сміло стверджує, що там, де хтось із нас наражав себе на громи, на лавини, на повінь, супроти дикого звіра, де мучився, трудився і мозолився, змагаючись із пущею, там уже багато віків тому випередив його Син Людський, зронив краплі поту і призначив місце для хати і для будови.
Як відшукати ці сліди?
Світ величезний, а нема в ньому місця. Хто сам став перед безмежною пущею, першим рятівним порухом того є сховатися перед безміром, у щось загорнутися, спати. Йому відразу зрадіє і притулить його будь-який сухий закуток лісу, а там уже в блукацькому сні насниться йому власний кут. Хоча вже перша злива вижене його звідти. Історія вигнання у світ стара як світ, і від вигнання починається пошук пристановища та будівництво. Колись, століття тому – але, мабуть, не більше, як п’ять століть – усе населення Верховини утворилося зі втікачів, приблуд, вигнанців. Ніхто краще за бездомного не розуміє, що ціле життя він виморюється на стрімкій стежці і шукає дому, як голий покрову, будує дім, як душа тіло. Історія будівництва старша від людини. Тому вигнанець шукає образ прихистку, знаходить його, вчиться: оце дахи дерев, оце куполи грибів, видовбані пні, мушлі слимаків. Невдовзі переконується, що лісові тварини поділяються на ґаздів, на худобу і на пустаків. Ґазди будують, дбають, охороняють та обороняються, інші стають гнаними і дозволяють полювати на себе, а захист знаходять переважно у втечі. Але перші відважні скитальники, поки навчилися і поки відважилися будувати, знайшли – йдучи за летом лилика – укріплені печери, часом недоступні. Такі, як Довбушеві церкви, склепіння та сховки високо на Синицях, такі, як затишні й теплі комори Довбуша у Ямні над Прутом. Або скельні замки, ніби святині, у Бубнищі під Долиною, у яких знайдуться закутки,
