– Тобто виходить, якщо ми саджаємо за дрібну провину – все-рівно на виході маємо закоренілого злочинця. ГУЛАГ дороблює за нас справу! І завжди на виході – ідейний! От падло…
Геннадій Петрович лише сухо кивнув на це зауваження друга. І хоча воно не було компрометуюче, він розумів, що про таке не варто кричати на увесь «Коктейль-хол».
– Оцих треба боятись, – продовжив Богдан, – не дурні вони, ні… Зараз ідіотів не саджають. За вбивства – і то менше. Зґвалтувань немає… Саджають саме таких, випадково, або після розмов у ЦК про творчість, ідейних гадів. Тих, що не здалися. І потім вони корчаться на своїх койках, ліс валять, вмирають від кровохаркання там всілякого, різного. Але не здаються. І кожен за іншого: один за всіх і всі за одного. Так раніше було, на війні.
– Як там у цього віршомаза убогого? – Богдан поморщився, вдаючи, ніби він силкується пригадати, що ж там далі, в цій пісні? Насправді він добре пам’ятав. Бо його вона вразила. І найкращими обладунками в такому випадку були цинізм та іронія. Тож чекіст, що нарешті взяв себе в руки, ними скористався.
То дождь, то снег, то мошкара над нами,
А мы в тайге с утра и до утра.
Вы здесь из искры разводили пламя,
Спасибо Вам, я греюсь у костра.
Вам тяжелей, Вы обо всех на свете
Заботитесь в ночной тоскливый час,
Шагаете в кремлевском кабинете,
Дымите трубкой, не смыкая глаз.
И мы нелегкий крест несем задаром
Морозом дымным и в тоске дождей,
Мы, как деревья, валимся на нары,
Не ведая бессонницы вождей.
Вчера мы хоронили двух марксистов,
Тела одели ярким кумачом.
Один из них был правым уклонистом,
Другой, как оказалось, ни при чем.
– Ось ці небезпечні. Ось цих треба…
Богдан поморщився і замовк. Навіть не намагався видаватися веселим, як завжди. Геннадій Петрович уважно стежив за товаришем. Той продовжив розповідь:
– Але ж і хвацько забацав віршик свій, рифмач недобитий, чи то пак – недосаджений. Нічого… Нічого… Ось відмотає свій строк і його знову туди ж – на нари. Вийде – почне знову ротяку відкривати, і кожен другий, поки він на своїй семиструнній гітарі наярює, на нього доноситиме куди слід. Всюди наші люди, Гено.
Богдан похмуро замовк. Він був з іншого, сьомого відділу. Однак негласно з Геною йому можна було ділитися. Одна установа, одні секрети на всіх. Ресторанний вокаліст, скориставшись затишшям поміж чекістами, затягнув свою улюблену «Ой, кто-то с го-оорочки спусти-иился», а Богдан замовив офіціанту яєчню – єдине, що в той передранковий час ще подавали.
– Чого ти такий похмурий? – нарешті наважився запитати Гена. – Тільки не кажи, що через цього кобзаря зеківського. Тобі таке не може настрій зіпсувати – я ж знаю.
– Мене переводять.
– Що-о? – майор гаркнув так, що на них обернулося кілька офіціантів. З відвідувачів цієї пізньої години в барі були лише вони і двоє п’яних дядьків у дорогих
