– Сідай. Годі вже. Ти зі мною відвертий? Ти справді її не кохаєш?
– Скажу тобі так… – Льоня відчував, як хвиля обурення підіймається всередині, однак вона враз спала. Він подумав: який же радий бачити її, свою Алю. І тому додав вже спокійніше: – Після того, як тебе не стало, я гадав, що вже нікого не покохаю.
Аля промовчала. Не було ані лагідних доторків, ані схвального кивка головою: мовляв, розумію. Знову запала гнітюча тиша, і дівчина ніяк не виказувала своїх почуттів. Так і сиділи в темряві, котра раптово накинула своє тяжке спекотне покривало на вікно комунальної квартири, а з-за нього, мов курям зернят, трохи жовтавих зірок, що подекуди виглядали з-за хмар.
З сусіднього будинку долинала музика. Грав патифон. Льоня знав, що дім той перетворили на відомчий – партпрацівників…
– Джаз, – нарешті мовила Аля. – Давно не слухала платівок. З музики – лише колядки на Різдво та дзижчання цикад ночами влітку.
– Де ти була? Ти розповіси, як вижила?
– Ох, це складно…
– Ну, спробуй все ж таки, дівчино з німого кіно, – пожартував Льоня.
І Аля почала розповідати.
Але спершу послухай… Зрозумій – я почну розповідати тобі, і ти мені не повіриш. Бо це занадто нереально. Ні – безглуздо… Все наше життя – і твоє, і моє, в межах цієї країни, що палала у війні, – безглузде. Нереальне. Якийсь фарс. Ось ти скажи мені: хіба могло статися так, що з безлічі єврейських сімей, які були розстріляні у Бабиному Яру, сталося так, що і я, і моя мама, себто аж дві, вижили з родини? Та ніхто в таке не повірить! Я тобі кажу… Ніхто.
Мені було, здається, сімнадцять. Ось тобі скільки було в сорок першому? Ага, якщо тобі двадцять один, то мені – сімнадцять. Я ж точно пам’ятаю, що на чотири рочки від тебе молодша. Я ще в садочок ходила, коли ти – у третій. Пам’ятаю, як ти мене вистежував на розі будинку, аби побачити перед школою…
Мама вдягла на мене кілька суконь. Мабуть, гадала, що на новому місці ми їх виміняємо на щось. Так-так, уявляєш? – вона справді вірила, що нас кудись переселять! Я? Та я й не пам’ятаю вже… Школу закрили, і всі мої думки були про те, що робити далі. Йти працювати? Куди? Усі підприємства зачинені. Всі заводи, фабрики, магазини… Всі виїхали кудись. Якийсь хаос. А нам не було куди, розумієш? Ми ж – корінні кияни… Та й батько довго зволікав. Усе повторював: «Нас порятують, ось побачите. Прийде армія і нас спасе». Не розумію, чому він був таким наївним. Та ми всі були… А коли таки наважились тікати, то потім він сказав лише одне (це я дуже добре пам’ятаю): «Не встигли…» Ми змогли переправитися через Дніпро й аж на лівому березі почули звістку: «Німці вже в Бортничах!» Київ оточили війська вермахту, відтак про жодну самовільну «евакуацію» не йшлося. І ми мусили повертатися в невідоме – у вересневий Київ сорок першого.
Аж ось і незчулися, коли нас повели до Бабиного Яру. І всі йшли сумирно, тихо. Потім ми усвідомили, що не все так, як видавалося: навкруги стояло оточення з німців. Мама почала плакати. Потім зчинився якийсь лемент, і, здається, якусь стару застрелили,
