повернулася влітку п’ятдесятого. Просто подзвонила в двері своєї колишньої квартири. Пізніше Аля казала, що не збиралась навіть заходити до рідного будинку. Навіщо? Адже всі, окрім неї, загинули в Бабиному Яру… Однак, виявляється, не всі…
Коли пролунав той доленосний дзвоник, і Льоня побачив, як Зіна Яківна обливається на порозі сльозами і пригортає свою донечку до грудей, його враз почало мучити сумління, бо він захотів бути з Алею: «Ні-ні… Так не можна. Я житиму з Тонею. То мій обов’язок. Мій… моя… честь? Це ж неможливо, коли ось так… – Він почав квапливо терти вилиці. – І потім, може, вона вже кохає когось. Не те що я. Але… Я ж також…»
Ох як же помилявся одноногий моряк. Його гарячковий мозок, керований тим м’язом, що ледь не вискакував з його грудей, навіть не допускав думки про те, що Аля не буде з ним…
Усе трапилось миттєво і знову було вирішено не ним. Чоловіки дуже часто на війні хоробрі і категоричні, а після повернення з фронту в якихось важливих і неоднозначних обставинах вагаються…
Тоня відразу зрозуміла, що діється щось незвичайне, коли прийшла з роботи додому. Відразу запримітила в кімнаті чужу хустку, недбало кинуту на потертий підлокітник жовтої софи, на якій спала Зіна Яківна. Вона бачила, яке збентеження твориться з її чоловіком. Їй здалося, що вона вперше спостерігає за ним – по-справжньому живим, а не тим, хто марнував своє життя в алкогольному диму комунальної кімнати. І хоча він зблід, але очі його палали, коли до їхньої спільної кімнати в комуналці зайшла худа рудоволоса жінка. Здається, Льоня почав щось бурмотіти під ніс. Він винувато зиркнув у вічі дружині і відразу відвів погляд. На Зіну Яківну також страшно було дивитись. Вона увесь час повторювала: «Алічка… доця Аля…». «Збожеволіє, якщо раніше цього ще не сталося», – подумки констатувала Тоня.
Але їй уже було байдуже. Вона все зрозуміла.
На щастя, Тоня ще була в змозі приймати рішення, і вона все вирішила за свого чоловіка. Їй вдалося емоційно відгородитись від єврейки. Цей прийом вона використовувала ще на фронті стосовно противника – вони для неї, снайперки, були не просто безликими істотами. Вона бачила впритул у приціл ґвинтівки їхні очі, нажахані вибухами, і піт, що котився градом з-під фуражок… Тож стара відразу стала для неї виключно єврейкою. Так простіше. Тоня зиркнула на Зіну Яківну, ніби та й справді перетворилася на її ворога і ніби не було всієї тієї турботи про малого Антончика. Потім втупилася в Льоню, котрий, не змігши витримати її погляду, полишив кімнату. Тоня хотіла було його зупинити, але так і заклякла на півслові.
Тоня пригорнула до себе сина (здавалось, уся комуналка зараз стовбичить у коридорі і витріщається на них) і швидко одягла його.
Грюкнувши дверима, на прощання сказала:
– На вечерю не чекайте. Повернуся – зберу речі. Передайте цьому блаженному, що я все розумію.
Вона і справді геть усе розуміла. Тим паче, що їй було до кого йти, і лише сентиментальність – така притаманна жінкам, байдуже, снайперкам чи домогосподаркам – ще тримала її в квартирі.
До
