і Червоноармійської10, котрий не догорів під час відступу німців. Кімнатка була дуже зубожілою і розвалювалась на частини, власне, як і сам будинок. Однак вікнами виходила на центр міста і заразом – недобудований цирк, навпроти якого стояло оте «страхопудало». Так отой «недопалок» називала сусідка корінного киянина Дмитра Степановича – новонавернена містянка з Вінниччини. Дмитро Степанович, коли вперше почув, поморщився: «Як ви кажете – страхопудало?» На що враз отримав: «Ех, хлопче, не випендрюйся. Скоро ще почуєш цей вираз. Бо наша мова жива і вона розвивається разом з нами, і ось іще що…» Але Дмитро вже пішов, хряснувши дверима так, що вони ледь не розлетілись на друзки.
До мовних проблем йому було байдуже, поки згори не вийшла настанова «перековувати» молодь рідною мовою. І він послухався. Трохи пізніше, разом із Берією, той наказ канув у лету. А потім, за Хрущова, знов повернувся. І справді, Дмитро, котрий виписував «Літературну Україну», прочитав той дивакуватий вираз і ще багато інших. Однак, загалом, навчився гнучкості: «Тре’ українською? Та будь ласка! Перейти на російську? Єсть!»
Дмитро Степанович сам собі нагадував тюленя (він мріяв побачити їхній виступ у цирку, будівництво якого активно велося через дорогу від його нового помешкання). Йому здавалося, що він так само плескає «ластами», коли виструнчується за армійською звичкою перед начальством, залюбки приймаючи всі нововведення, всі сигнали, котрі йому подають. І він був щиро вдоволений тим, що його життя після війни вже хоч якось сформувалося і налагодилось.
Поки він працював партінструктором, але плани у нього були грандіозні. Вступивши в компартію, недаремно ж ішов по цій лінії досить успішно. Все було ним вивірене і виважене. Щоб, як тільки добудують київський телерадіоцентр, одним із перших відчинити оті двері «з ноги» як наглядач-партпрацівник. Він був недурним і розумів силу того нового, що його називали «телебаченням».
Перші будівлі радіокомітету та радіотеатру не збереглися – їх разом із багатьма іншими спорудами на Хрещатику та в його околицях підірвали радянські війська 1941 року ще під час відступу. І хоча у роки війни українське радіо жодного разу не припиняло свою роботу, однак спершу довелося повернутися до Харкова, потім – до Сталінграда, згодом до Саратова, звідки велися регулярні передачі українською мовою. Будівництво ж київського телерадіоцентру на Хрещатику, 26, розпочалося 1949 року і планувалося його закінчити саме до випуску першого і єдиного набору тележурналістики.
Тож, якщо підсумувати, Дмитра Степановича все влаштовувало. І в професійному плані, і в особистому.
Він якраз устиг подумати, як усе вдало складається з Тонею. Ось у нього десь росте син, і навіть аліментів платити не треба, і тепер він має Тоню, буквально. Щотижня. Аж раптом у вхідні двері комуналки задзвонив «його» дзвоник.
«Дивно, якось зарано», – Дмитро Степанович лише встиг знизати плечима і підвівся відчиняти. Невдовзі на порозі
Сучасна Велика Васильківська.
