а точніше поле і навколо – смереки, бо саме так уявляв собі оте місто біля мадярського кордону, і лише стис щелепи. Недарма ще в сорок сьомому, коли йому нав’язали оту справу Стейнбека, він відчував, що потрапить на Захід… Чуйка.
Усе, що стільки років він, як та квочка (він, а не дружина), виходжував – квартира, мотоцикл, телевізор, гарнітур кришталевий трофейний, уся «обстановка» в помешканні, – вивезена з Німеччини… Усі одяганки її, якісь витребеньки. Все ж було так добре, на мазі… Потрібні зв’язки в школі його вітрогонів, де поблажливо закривали очі на постійні проблеми з фізикою та математикою старшого, і з фізкультурою – в молодшого. А ще домовленості у кравчині, в магазині… «Свої люди» – всюди. А тепер що? Два чемодани? Хоча чому два? Він може, як якийсь генерал тоді з Берліна, ешелоном вивезти все, що заманеться. «А як же – із зв’язками? Хіба вивезти і гастроном на додачу?»
Що казати – Геннадій Петрович був у розпачі. Картковий будиночок зі зв’язками, що забезпечував досить комфортне існування, готовий був от-от розпастися.
Наступного дня після розмови з начальником Геннадій Петрович ніби-то добровільно написав рапорт з проханням направити його в Закарпаття. Поки писав, серце стискалося лещатами від поганих передчуттів. Адже начальник згадував ще й Західну!.. А це ще більш небезпечно – бувалі розповідали, що бандоунівці винахідливі в тортурах і навіть не відразу вбивають, якщо схоплять.
Згадав, що ще три роки тому чомусь думав, що поїде туди. Клята чуйка. Це означало довгі, іноді піврічні, «відрядження» з короткими вилазками додому на один-два дні, а потім знов у «відрядження». Так називали роботу щодо швидкої і ефективної ліквідації бандоунівського підпілля. Геннадій Петрович переконував себе: це почесна місія зараз – боротьба зі справжніми ворогами радянської влади. Отими зграями, що ще ховаються по криївках.
Щоправда, майор ще був не в курсі, наскільки складно їх виловлювати, бо, аби відчути всю серйозність ситуації, йому доведеться ще прослухати докладний інструктаж.
І ти, Гено, не візьмеш із собою нікого і нічого. Ні Наталю, ні синів на літні канікули, ні оце умеблювання німецьке… Що ти там іще хотів-придумав собі у своїх коньячних мріях?
І згадуватимеш ти, Гено, цей вечір київський, як один із казкових примарних вечорів щастя і молодості. Стирчатимеш десь під Ужгородом під прикриттям. З легендою, де нема місця ані дружині, ані…
А поки сьорбай коньяк, чекай свою Наталю, живи, дихай. Бо ніхто не знає, коли твої дні перетворяться на сіре страхіття. Принаймні ти поки цього не відаєш. Це тобі завтра розповість якась «тьотя Клава».
А ще ота «тьотя Клава» мимохідь зауважить, що для виконання важливої місії і загалом, аби його не вкоцали відразу ж, за пару місяців майор має опанувати галичанську говірку, якою розмовляє більшість жителів Закарпаття і Західної України разом взятих.
Геннадій Петрович не дуже добре пам’ятав осінь п’ятдесятого року. Вона
