ніякова тиша. Начальник не відповів. Натомість промимрив щось в нечіткій, такій не притаманній йому манері:
– Таке… – Потім виправився і додав:– Я люблю інше слово – ведемо. Ми ведемо, Гено, всіх тих, кого треба. А інші вже давно завербовані або усунуті. Але я радий, що ти розумієш усю серйозність і значення нашої роботи.
– І нашої ситуації, – додав майор.
– Ні, – вагомо наголосив Максим Ігорович. – Усе ж таки – роботи.
Чекісти розмовляли в одному з бездонних підвалів-карцерів сірого моноліту по Володимирській вулиці тридцять три, котрий жахав багатьох киян. Шлейф отого «роботироботироботи»… тягнувся ще кілька секунд. Геннадій Петрович нічого не відказав і не перебив відлуння останніх слів начальника.
По дорозі додому майор картав себе за останні кілька хвилин розмови з шефом, постійно прокручував сказане в голові.
«А як же мої церковники?» – він зволікав, хоча й розумів, що це нічого не дасть. Однак ниття на затятого чекіста, його шефа, точно б не подіяли. Хоча його запитання все ж таки мало сенс: адже міністерство вкрай раціональне. То навіщо переучувати підлеглого? Застругувати цей олівець по-новому, коли можна писати і так, огризком?
– Нікуди не подінуться твої церковники. Ти саме й будеш ними займатися. Уніатами. Не переживай.
– Ви ж казали – бандоунівцями?
– Бандоунівіці й уніати – це одне ціле. І цій гідрі давно пора відтяти всі голови. Я б і сам поїхав. Однак галичанську говірку навряд чи зможу достеменно відтворити. А об’єкти ці хитрі… Їх не проведеш. Ти ж із Житомирщини?
– Так, – коротко кивнув майор, немов приречений на розстріл.
– Досвідчений військовий, з вищою освітою і потрібними навичками. Звісно, тебе проінструктують. І відправлять на курси покращення вимови.
– А вас куди направляють?
– Випросив собі викладацьку посаду у школі контррозвідки. З трудом… – Максим Ігорович зітхнув, але йому не вдалось зіграти сум ані інтонацією, ані мімікою. – Так що я буду позбавлений сатисфакції від знищення недобитків ворогів Радянського Союзу. Тільки порозповідати про це на лекціях зможу. А ось ти, майоре…
Його дружини дома не було. Бо Наталя з синами відпочивала в санаторії, що з часу його просування по службі стало незмінною традицією. Щоправда, Геннадій Петрович з нею ніколи не їздив. Бо, по-перше, ця відсутність давала змогу віддатись пасивним запоям. Адже дружина – дочка відомого лікаря з київського військового госпіталю, намагалася прищеплювати йому здоровий спосіб життя: три цигарки за добу і третина пляшки міцного. Не більше. Геннадій Петрович підсвідомо корився їй. Бо відчував: вона – його внутрішній ментор і контролер. І якби не Наталя… Щоправда, це не заважало йому сьорбати коньяк у кабінеті і смалити цигарку за цигаркою у процесі напруженої роботи.
Останнім часом тієї роботи у його рідному відділку «О», що займався оперативною роботою по духовенству всіх конфесій, зовсім не поменшало.
