style="font-size:15px;"> – Хуг!.. – знизала плечима дівчинка. – Міннегага просто слухала пісню струмка.
– Це можна робити й деінде!
– Як скажеш.
З цими словами дівчинка щільніше запнула на собі плащ із тонкої вовни, відійшла подалі й умостилася під великим каменем.
Гаррі й Джон перезирнулися.
– Від цього подарунка долі більше клопоту, ніж користі, – невдоволено пробурчав агент.
– Так і є, – погодився Гаррі. – Як глянеш на її посмішку і зловісний погляд, так аж мурашки по шкірі. Справжній демон, присягаюся ведмедячим окостом!
З гаю вигулькнув споряджений по-мексиканськи кінь андалузької породи, на якому верхи сидів ґамбусіно.
– Не забарився наш попутник, – зауважив Джон. – Що ж, обійдемося без сніданку. Коні відпочили, час рушати!
Гаррі зітхнув, із жалем поглянув на апетитний ведмедячий окіст на рожні, зняв його з вогню і припасував до сідла.
За кілька хвилин четверо вершників мчали прерією, тримаючи шлях на Кампу.
З кущів і гаїв раз у раз зі швидкістю вітру вибігали стада переляканих кінським тупотом антилоп і зграї койотів, що ховалися у високій траві. Це означало, що індіанців поблизу не було: тварини боялися їх як вогню, чули за багато миль і втікали якнайдалі. Якби десь неподалік перебував передовий загін чеєнів або арапахо, в окрузі не залишилося б жодної живої душі, і навіть гаміркі сороки подалися б до інших гаїв.
Опівдні подорожні вирішили зупинитися на привал, щоб перекусити і дати відпочинок коням. Вони саме обідали ведмедячим окостом і маїсовими галетами із цибулею, аж раптом неподалік з’явилася ціла зграя чорних вовків, які, мабуть, теж зголодніли. Вовки влаштувалися на галявині поблизу й, очевидно, чекали настання темряви, щоб влаштувати собі знатний бенкет.
Поява вовків теж була ознакою того, що в долині індіанців немає, хоча їх безперервне протяжне виття легко могло навести червоношкірих на слід подорожніх.
– Тільки цього нам бракувало – стати вовчою вечерею! – невесело посміхнувся Джордж, коли вони знову посідали верхи.
– Так і сталося б, якби я не мав на прикметі надійного укриття. Пам’ятається, в минулі часи там було підсмажено не одну банду.
– Підсмажено банду? Вперше чую, – здивувався Гаррі.
– Розкажу тобі цю історію, коли поратимемо другий окіст у безпечному місці.
– Давненько я не бував у «Монастирі крові»! Сподіваюсь, я легко його відшукаю і мене не підведе уміння траперів орієнтуватися на місцевості.
З настанням вечора погода зіпсувалася: здійнявся вітер, хмари обважніли й потемніли, в їхній похмурій глибині раз у раз зблискували стріли блискавок.
Зустрічати бурю в степу вершники не збиралися, тому пришпорили коней і щодуху помчали вперед. Коні, гнані вовчим виттям, летіли мов стріли, втікаючи від бурі, що насувалася, і зграї, що наближалася.
Не встигло сонце скотитися за обрій,
