А ви, здається, люди полковника Деванделля, загін якого загороджує вихід сіу до прерії?
– Саме так! – відповів агент. – Але якщо вам відомо, що ми б’ємося з індіанцями й потребуємо кожної вільної пари рук, то чому не запропонували нам свою допомогу, а вештаєтеся тут, у долині?
– Ви подивіться на мене уважніше, – спокійно відповів золотошукач. – На вигляд я викапаний індіанець, тож, гадаю, ваші вартові не розпитували б мене довго, а одразу відправили б на той світ полювати на луки Великого Духа. А я зовсім не хочу бути вбитим ні вашими солдатами, ні панами червоношкірими, від яких я на превелику силу втік!
– І куди ви тепер? – спитав ґамбусіно Джон Мексім.
Той тільки невизначено знизав плечима.
– Коли я рятувався від індіанців, мені було не до планів на майбутнє: я думав тільки про порятунок свого скальпа. А куди прямуєте ви?
– До Кампи. Ми теж певною мірою втікачі, хочемо пристати до каравану, що рухається на Солоне озеро, – відповів Джон Мексім.
Ґамбусіно недовірливо посміхнувся.
– Солдати, що втікають від індіанців? – мовив він. – Ні за що не повірю! Напевно, ви виконуєте якесь особливо важливе доручення.
– А вам до того яке діло? – відрубав агент.
– Ніякогісінького! Чужі справи мене не обходять, мені й своїх вистачає. Я знаю одне: ви врятували мені життя, і цього цілком досить.
– Чи не бажаєте приєднатися до нас? – трохи повагавшись, спитав Джон Мексім.
– Авжеж, звісно що так! – поспішно вигукнув ґамбусіно. – Якщо тільки не стану тягарем і не заважатиму…
– Ви не бачили де-небудь поблизу індіанських розвідників?
– Ні, і я думаю, що ні арапахо, ні чеєни не пхатимуть сюди свого носа доти, поки сіу не вийдуть через гори Ларамі в долину. Хіба що забреде якась випадкова банда…
– Як почуваєтеся після сьогоднішніх подій?
– Я намагаюся не піддаватися страху! – відповів ґамбусіно і знову кинув ледь помітний погляд на Міннегагу.
– А де ваш кінь? – стурбовано поцікавився Мексім. – Напевно, давно втік галасвіта.
– Не думаю, – заперечив ґамбусіно. – Гадаю, він мирно пасеться там, де я його залишив.
– У такому разі йдіть по коня, а ми тим часом заходимося коло ведмедя. Думаю, з нього вийде кілька непоганих обідів.
Ґамбусіно кивнув, погоджуючись, і докинув на ходу:
– Виїжджаємо негайно?
– Ми дуже поспішаємо. На нічліг зупинимося в «Монастирі крові», сподіваюся, від нього бодай стіни вціліли.
– Чудово! – сказав ґамбусіно. – Я скоро повернуся до вас із мустангом і карабіном.
Ще раз обмінявшись поглядом із малою полонянкою, він поправив ніж на поясі, і, пронизливо насвистуючи, попростував до гаю.
Дивлячись йому вслід, Джон Мексім із сумнівом похитав головою і запитав у Гаррі, який саме
