будь-куди…
– Але Ліва Рука чекає на тебе!
– Ну то й що? Почекає.
– Хіба ти не його донька?
– Не знаю! – відповіла дівчинка й опустила очі.
– Почекай! Як ти потрапила до сіу, якщо належиш до племені арапахо?
– Я не знаю.
– Нічний Птах – твій рідний брат?
І знову – лише коротке:
– Не знаю.
Було очевидно, що вона не бажає відповідати на прямі запитання, та Деванделль не втрачав надії вивудити з неї бодай якусь інформацію.
– Не знаєш навіть, з ким жила, не знаєш, хто твоя мати? Може, її звуть Ялла і вона донька вождя Мога-ті-Ассаха?.. Ну ж бо, відповідай!
– Нічого не знаю! Нічого! – крізь стиснуті зуби процідила полонянка.
– Відповідай негайно! – спалахнув полковник, стиснувши кулаки.
Й одразу сам засоромився своєї нестриманості: маленька дикунка безстрашно дивилася на нього блискучими очима із зовсім не дитячим виразом.
– Я всього лиш дівчинка! – промовила індіанка. – Мені нецікаві військові справи. Так, я жила у якоїсь жінки. Але я не запитувала її імені! Сіу справді озброєні і тільки й говорять, що про велику війну, в якій Великий Дух допоможе їм знищити всіх блідолицих. Але мені до того яке діло? Я не воїн, і я люблю білих: вони дуже добрі…
За стіною намету почувся тупіт копит. Джон Мексім зі своїми супутниками – траперами Гаррі і Джорджем – прийшов попрощатися з полковником і отримати останні настанови.
– Час вирушати! – увійшовши до намету, сказав агент. – Будуть якісь вказівки?
– Просто врятуй моїх дітей! – відповів Деванделль.
– Я спробую, полковнику, – відгукнувся агент. – А ви тут відбивайтеся як слід. Що ж, прощавайте! Дасть Бог, побачимося. Еге ж, хлопці?
– Авжеж, командире! Зробимо все можливе! – хором відповіли брати.
– Ну, щасливої дороги! Борони вас, Боже!
– Бувайте, полковнику, – вимовив агент. І вже на ходу спохопився: – Чорт забирай, ми забули дівчинку!
– Зараз я її покличу.
Щойно полковник обернувся й ступив до намету, як позаду нього промайнула маленька тінь, і зараз же гост-рий клинок ножа, направленого рукою Міннегаги, устромився йому поміж лопаток. Удар був такий сильний і точний, що враз обважніле полковникове тіло лантухом звалилося на землю. Скрикнути він не встиг.
А мала Міннегага, що невідомо як ухистилася вивільнитись від пут, ще й схопила зі стіни широкого мексиканського ножа, тепер, переконавшись, що її злочину ніхто не помітив, зневажливо штовхнула залите кров’ю тіло й із сатанинською посмішкою прошепотіла:
– Маєш, псяюко! Більше ніхто не перепинить шлях моєму племені!
Відтак дівчинка легко й спритно вискочила з намету, любісінько підійшла до Джона Мексіма і незворушно заявила:
– Я готова їхати! Куди сідати?
– Позаду мене, – відповів агент і підсадив дівчинку в сідло. – Тут ти будеш у безпеці.
