гака, а доки вони собі їздитимуть галасвіта, ми…
– Ах, бідолашні мої діти! – перебив його невтішний полковник. – Не приведи Господи, їм потрапити до рук безжальної Ялли! Коли б тільки можна було…
– Стривайте, командире! У вас горе, я розумію, але ви занедбуєте свій обов’язок! Я правильно зрозумів, що якби можна було, то ви негайно кинулися б захищати свій маєток?
– Своїх дітей! – уточнив Деванделль.
– Нехай так. Але це означає, що ви негайно покинули б свій пост, якби могли, тоді як ваше місце зараз – тут! Ваш загін не дає полчищам сіу дістатися до Колорадо. Подумайте, якими будуть наслідки в разі, якщо ви зрушите з позиції!
– Не хвилюйся, – гірко посміхнувся полковник. – Я пам’ятаю про свій священний обов’язок і залишуся тут. Але й кинути дітей напризволяще я не можу!
– Ваша правда. Тому дозвольте дати вам пораду, за яку ви напевно будете мені вдячні.
– Кажи.
– Тут від мене мало пуття, отже, я міг би стати вашим посланцем. Дайте мені в поміч одного-двох досвідчених траперів, і ми прибудемо до маєтку Сан-Феліпе набагато раніше, ніж Ліва Рука, навіть отримавши наказ Ялли, встигне зробити бодай щось.
– Але в преріях аж кишить індіанцями! Як ти зумієш дістатися до асьєнди цілим і неушкодженим, Джоне?
– Ет, командире, тут уже чи пан, чи пропав! Та й не первина мені ризикувати своїм скальпом. До того ж уряд відрядив кур’єрів у всі поселення прерій, щоб попередити про повстання індіанських племен. Усюди вони збирають цілі каравани озброєних людей, що вирушають під захист фортів. Гадаю, що зумію пристати до одно з таких загонів, щоб дійти з ним до Солоного озера, а там подивимося. Але прошу вас дати мені двох попутників, краще буде, якщо я виберу їх сам. Наприклад, братів траперів – Гаррі і Джорджа. Ці хлопи справжні відчайдухи, і кожен із них знає прерію як свої п’ять пальців. Крім того, у них чудові мустанги, які не поступаються коням червоношкірих, і великий досвід щодо всіх диявольських хитрощів підступних індіанців. Звісно, вони також наражатимуться на небезпеку, але я певен: ці не дадуть собі в кашу наплювати!
Отже, вирішуйте, командире!.. Не можна гаяти жодної хвилини. Поки сіу відступили, я міг би скористатися нагодою і спокійно поїхати, прихопивши з собою малу полонянку. Зі мною вона буде в безпеці, і згодом ми зможемо використати її як заручницю у важливих перемовинах з індіанськими вождями. Адже вона напевно донька когось із них, можливо, навіть Лівої Руки. А ви чудово знаєте, як індіанці дорожать своїми спадкоємцями!.. То що, командире?
Полковник схвильовано простягнув до агента руки.
– Хай буде по-твоєму, Джоне! – тремтячим від хвилювання голосом сказав він. – Ти справжній друг! Рушай же скоріше, врятуй моїх дітей!
Джонові Мексіму не потрібно було повторювати двічі: він швидко взяв свій чудовий карабін, два пістолі, гострий як бритва ніж і поспішно вийшов із намету. Він пішов шукати траперів,
