породженням пекла – такою мстивою, жорстокою і дикою була Ялла. Вона палала до мене якоюсь неприборканою пристрастю, це було справжнє шаленство, яке спалювало нас обох. На зміну шаленій пристрасті дуже скоро прийшло взаємне роздратування і непорозуміння. Не розповідатиму, що нам із нею довелося пережити; скажу лише, що однієї глупої ночі я скочив верхи на свого білосніжного коня і помчав геть із табору сіу.
Я навіть не знаю, чи хтось гнався за мною: мій вірний кінь ніс мене, мов на крилах.
Діставшись до своїх, я поступово почав забувати пережите: і гонитва в преріях, і місяці подружжя з Яллою тепер здавалися мені просто страшним сном. Коли почалася війна з Мексикою, я вирушив туди добровольцем – воювати за батьківщину. У Сонорі9 я зустрів молоду, вродливу мексиканку, яка стала моєю дружиною, і нарешті знайшов своє щастя. На землях, що їх моя дружина отримала як посаг, я збудував велику асьєнду, про яку ти знаєш.
– А що ж Ялла? Чи доводилось відтоді щось чути про неї?
– Почекай. Ішли роки. Я виховував двох дітей, Джорджа і Мері, які рано залишилися без матері. Життя, яке я цілком присвятив дітям, минало, можна сказати, без особливих тривог. Аж раптом одного разу на огорожі садиби мої робітники знайшли індіанські стріли зі скривавленими кінцями, перев’язані зміїною шкурою.
– Це знак, що ворог поклявся помститися й готовий виконати обіцяне!
– Так. Мовляв, стережися, я не пробачив і не забув!
– Виходить, ця індіанська відьма все-таки знайшла вас?
– Схоже на те. На території Сонорі мешкали арапахо, які жили мирно з білими і воювали з сіу. Я приятелював із їхніми вождями, тож сподівався, що тим убезпечу себе і родину. Та підкуплені Яллою арапахо знайшли мене і в такий спосіб передали звістку від неї.
Мети було досягнуто: моє життя обернулось на пекло.
Я солдат і ніколи не боявся смерті. Як то кажуть, раз мати родила, раз і вмирати. Але мої діти! Я знав, на що здатні жінки племені сіу, як страшно й безжально вони вміють мстити. Яллі напевно було відомо, що над усе на світі я люблю своїх дітей, і вона могла зробити їх знаряддям своєї помсти.
Я не помилився: відтоді біди посипалися на мене, мов з мішка.
Двічі індіанці намагалися мене вбити, тричі підпалювали мою асьєнду. Я втомився боятися. Роки брали своє, я був відповідальним за дітей і з жахом думав про те, яка доля чекає на них, якщо мене вб’ють, а вони опиняться в руках кровожерних сіу.
Зрештою я вирішив: закрити свою справу, продати садибу й переселитися з дітьми до східних штатів, чимдалі від червоношкірих. Та в цей час спалахнула війна, що вже давно назрівала, проти білих єдиним фронтом виступило багато індіанських племен. Це стало несподіванкою для влади, тому вона змушена була мобілізувати навіть солдатів, які вже вийшли у відставку й мешкали в цій місцевості. Тож у мене не було іншого вибору, як іти воювати. Нашому маленькому загонові доручено надзвичайно
Сонора – штат на півночі Мексики, на кордоні з американським штатом Арізона.
