побачимо. Видно, що вона хитра пташка, тож напевно знає немало цікавого для нас. Спершу спробуємо по-доброму.
Агент підвівся й підійшов до Міннегаги.
Прив’язана до стовпа дівчинка тільки вдавала, що спить, але її тремтячі повіки свідчили про те, що вона не спала, і, коли співрозмовники не дивилися в її бік, розплющувала оченята і пропікала їх ненависним поглядом.
Щойно Джон Мексім схилився над полонянкою, як тишу розітнули два постріли, і зараз же пролунав сигнал тривоги:
– До зброї! Індіанці!
– Ох і ніч, хай би їй чорт! – пробурчав агент і схопив карабін. – Ви йдете, полковнику? – звернувся він до Деванделля, який задумливо дивився на Міннегагу.
Знадвору долинали тривожні вигуки солдатів, але пострілів більше не було.
– Що сталося? – спитав полковник у солдата, що пробігав повз намет. – На нас напали індіанці?
– Цього разу Бог милував! Фальшива тривога. Бойового кличу сіу не було.
– Хто охороняв вхід в ущелину? – питав далі Деванделль.
– Трапери Гаррі і Джордж, сер.
– Напевно щось сталося! – стривожено мовив полковник. – Ці брати – чудові розвідники і не здіймали б галасу даремно… А, ось і Гаррі! – вигукнув він, побачивши трапера, що вийшов із-за скелі. – Що скоїлося?
– Дідько його знає, командире! Сіу напевно десь поруч. Одного з них я випадково пристрелив там, поряд із білим конем.
– Тут лежить тільки один індіанець! – вигукнув агент. – А де другий?
– Хто? – пожвавішав полковник.
– Нічний Птах, якого ми розстріляли, прив’язавши до цієї скелі. Тепер тут його немає!
Деванделль роззирнувся навсібіч: тіла Нічного Птаха дійсно ніде не було. Невже його забрали індіанські лазутчики?
Здивовані брати трапери на всі заставки лаяли клятих індіанців: мало того, що вони не помітили шпигунів, так ті ще й труп поцупили!.. Ганьба їм як розвідникам!
Залишивши братів лихословити, полковник узяв у агента ліхтарню і попрямував до трупа білого коня. Поряд із ним лежав убитий індіанець – середнього віку, мускулистий, з татуйованим лицем, спотвореним передсмертною гримасою. Міцне тіло було змащено олією, що робило його слизьким, як лина, тож індіанець міг легко вислизнути з лабет ворога, а руки були простягнуті до блакитної Редової попони.
– От що цей змій хотів знищити! – вигукнув агент, насилу розтискаючи пальці випростаної руки мертвого індіанця. Діставши звідти зім’ятий клаптик паперу, він додав: – Сподіваюся, це допоможе нам розплутати клубок.
Тієї самої миті з Ущелини Смерті донісся зловісний свист – ймовірно сигнал.
– Іккіскот! – почулися схвильовані голоси солдатів-караульних.
Збліднувши, ці загартовані в боях люди немов заціпеніли з жаху, затремтіли від якогось непереборного страху, почувши цей звук, названий дивним словом – іккіскот.
Що ж
