слід забувати й про диявольське вміння індіанців долати величезні відстані й нападати на поселення білих у найнесподіваніший момент! А ще ця жінка, Ялла!.. Ти не знаєш, що це за істота!
– Жінка! – незворушно відказав агент. – Будь-яка жінка дасть сорок очок уперед самому дияволові. У цьому я ніскілечки не сумніваюся.
Гнітючу тишу, що запала довкола, зрідка переривав лише далекий крик койота в прерії.
Нарешті агент спитав:
– А ви впевнені, що це саме ваш Ред? Адже ви сказали, що бачили його востаннє дуже давно. Хіба можна ручатися, що упізнаєш тварину через двадцять років?
– У цьому немає сумнівів, – тужливо мовив Деванделль. – Варто лише подивитися на цей міцний корпус, сильні ноги і шляхетну форму голови. Це точно він, мій вірний кінь!
– Гаразд, командире, – перебив його Джон Мексім. – Але ви розпалили мою цікавість! Так нечесно. Розкажіть мені цю історію – якщо це, звісно, не таємниця.
– Ніякої таємниці тут немає, це давня і сумна історія, що сталася за часів моєї молодості… Та тільки ходімо звідси скоріше. А завтра накажіть поховати індіанця і його коня в одній могилі.
– Не турбуйтеся, полковнику, буде зроблено!
– Я розповім вам мою історію… Можливо, тоді мені полегшає. Бо так важко на серці, ніби от-от гримне страшний грім, якого я чекаю і боюся з молодих літ. І станеться це зовсім скоро, Джоне, можливо, вже завтра!
– Напад індіанців?
– Хіба цього мало?
– Головне, щоб нас не заскочили зненацька. Я накажу подвоїти охорону, до того ж наша позиція вигідна. Гадаю, індіанці не наважаться напасти відкрито на наш загін.
Коли полковник з агентом поверталися до табору, повз вартових і ланцюг охорони, вони могли переконатися, що раптового нападу індіанців справді не варто боятися: загін було сформовано з досвідчених людей, які добре усвідомлювали всю міру небезпеки.
У наметі Джон Мексім просто на долівці розклав невелике багаття, поглянув на міцно сплячу Міннегагу й дістав зі скрині пляшку джину. Наливши дві повні склянки, він сказав Деванделлю:
– Випийте, полковнику! Цей еліксир миттєво зігріє ваше тіло й заспокоїть душу.
Полковник одним махом вихилив склянку й сів на сідло, що лежало долі. Агент умостився поруч.
– Ця історія сталася двадцять років тому. Подібно до інших шукачів пригод, я подався в мандри преріями. У ті часи індіанці ще не відчували до білих такої пекучої ненависті, як тепер. Ми постачали їх вогнепальною зброєю і віскі, до якого вони вельми ласі. Звісно, часом траплялося, що занадто зухвалі трапери не поверталися з віддалених куточків прерій, та хіба ж ті кілька скальпів були варті того, щоб через них починати війну?.. Уже в ті роки я зажив слави влучного стрільця, завдяки чому став відомим серед різних індіанських племен, а з деякими вождями навіть приятелював. Якось, мандруючи отак собі преріями у пошуках здобичі, я непомітно забрів у таку глушину, де
