ніколи не повернеться…
Я розповім вам правдиву історію освоєння Далекого Заходу.
Ущелина Смерті
– Здається, неспокійна нині буде в нас нічка! – зауважив високорослий м’язистий чолов’яга років сорока з гаком у мундирі офіцера Федеральної армії.
Це відомий в армії полковник Деванделль звертався до членів свого невеликого, нашвидку зібраного загону. Більшість із них була ковбоями, і лише чверть – солдатами прикордонних військ регулярної армії.
Коли з’ясувалося, що індіанці готують напад на селища білих поселенців, полковникові було наказано терміново вирушити зі своїм загоном до знаменитої розпадини гірського пасма Ларамі, відомої як Ущелина Смерті.
– Поспати нам точно не доведеться. Нападу індіанців, скоріш за все, слід чекати з ущелини, тож наказую всім триматися разом! – сторожко роззирнувшись навсібіч, мовив полковник.
Досвідчений солдат, який за свою військову кар’єру побував у бувальцях, провівши півжиття у битвах і походах, – спершу на території Мексики, а потім на землях Далекого Заходу – не помилився: ніч і справді видалася неспокійною.
Над гірським пасмом, що тяглося від Вайомінґа до кордонів Колорадо, нависли важкі грозові хмари, раз по раз було чутно виляски грому. І скоро з неба хлинули потоки дощу, та з такою силою, що навіть вартові покинули свої пости й поховалися у фургонах.
Вартувати залишилися двоє молодих солдатів – брати Гаррі та Джордж. Обидва були траперами, і до того, як пристати до загону Деванделля, часто супроводжували каравани переселенців або ж доставляли термінові донесення, бувало, й за гіршої погоди, тож їх важко було налякати громом і зливою. Утім від крижаної зливи вони все ж сховалися під виступом скелі.
– Ну що, Гаррі, видно бодай щось? – спитав Джордж – вродливий, смуглявий, як метис, із блискучими очима.
– Нічогісінько, брате! – відповів Гаррі.
У спалахові блискавки на мить окреслилося його обличчя – таке ж смугляве, як у брата, з такими ж блискучими очима. Вони були достоту схожі між собою, проте Гаррі здавався на вигляд старшим за Джорджа: був вищий на зріст, мускулистіший і ширший у плечах.
– Мені здається, той індіанець, який уже тричі поривався вискочити з ущелини, скориставшись грозою, все ж спробує прослизнути повз наш табір. Напевно, йому наказано доставити важливе донесення бунтівним племенам, – зауважив Джордж.
– А мені здається, брате, що він дістане від мене добрячу порцію свинцю, якщо тільки спробує це зробити! – відповів Гаррі й додав загрозливо: – Хай тільки спробує, я йому покажу!
– Але ж чеєни свинцю не бояться, і ми обидва це чудово знаємо!
– Слушно кажеш! Моя рушниця, як видно із зарубок на приклáді, забрала життя вже в десятка червоношкірих, але, їй-богу, ці індіанці б’ються, як скажені, хоча й лізуть просто на кулі!
– Атож! У мене
